– Богу дякувати, добре сало буде, на долоню, – примирливо відповідає Дармидониха.
– Ну, я пішов. – Дід знову взявся за відро.
– Бувайте здорові, – одказують здивовані вкрай поступливістю і примирливістю діда Дармидони.
Дід іде через картоплиння додому і на подвір’ї зі зла виливає воду з відер на гнойовище.
– Тьху тобі, зовсім перевівся, навіть ворогові дулі скласти не годен. Не інакше, як помру сьогодні…
І виплив у пам’яті той день повоєнного голодного року, коли Левкова Параска ледве дісталася додому. І в тому спогаді так багато місця займав Дармидон.
У селі більше землянок, ніж білостінних мазанок.
– За податком ідуть! За податком! – біжать хлопчаки, притримуючи штанці однією рукою, спішать виконати свою одвічну місію вістунів.
За кілька хат од Левка з’являються фінагент у важкому кавалерійському галіфе з червоними лампасами і високий, до чорноти просмалений об’їждчик у зеленому картузі з чорною околицею – Дармидон.
Левко хитро підморгує підліткові Івасеві, ставить помальовану смолою драбину і, чіпляючись за джгути сухої ненадійної смоли, викарабкується до самого димаря – це мідна розкраяна німецька гільза. За ним натужно тягнеться малий Івась: в одній руці в нього, майже під пахвою, довгий нерозряджений снаряд, в кишені віддулися молоток і обценьки.
Батько з сином спокійнісінько всідаються на кону даху і починають неспішно знешкоджувати страшну зброю. Промені сонця виграють на полірованому стволі гільзи.
– Киш у хату! – гонить переляканих, але цікавих синів рудувата сусідка, вона визирає з напівпричинених дверей землянки.
Тікає баба, оглядаючись на свого збожеволілого сусіду, біжить з цинковим тазом по розсипищах білих, пойнятих фіолетово-синім блиском, шкаралущах молюсків – у тазу підстрибують свіжовпіймані линки.
Тікають від проклятої Левкової хати фінагент з Дармидоном у зеленому військовому картузі.
– Ой, гляди, Левко, приведемо міліцію, коли податку не заплатиш!
Та Левко так дзвінко, так хоробро б’є молотком по снаряду, що Дармидон тікає подалі, а однорукий фінагент присідає з переляку. Залягла в кущах, очікуючи вибуху, баба Маройка – в її руках задихається леггорна з червонястим гребенем.
…Уже на подвір’ї, під грушею, топчучись біля труни, старий перевдягається в свою найдорожчу одежу: натягує свіжу байкову білизну, а стару складає на прохолодній лаві, одягає чорні святкові штани, взувається в нові черевики, вийнявши їх з картонної коробки, і, поцілувавши внучку в чоло, зауважує, що черевики затісні. Трохи розпускає шнуровку, влягається в домовину, складає руки на грудях.
Потім, щось згадавши, ще раз схоплюється на ноги, виносить люльку, виймає зі старих штанів кисет з турецьким тютюном, шукає сірники і, полінувавшись знову вставати, засинає з нерозпаленою люлькою в роті…
І прийшов судний день
Вони йдуть полем. Одні несуть вінки, нанизані на руки, інші – валізи. Похоронну процесію замикає хлопчик