– Я теж так вважала. Але виявилося, що у місті дівчата кращі. Вони роблять собі педикюри й носять туфлі на високих шпильках, вони пахнуть французькими парфумами, а не коров’ячим молоком.
– Це той дурень тобі таке наплів?! – дід лютував. – Знайшла, кого слухати! Хіба ж це сором, що руки пахнуть молоком?! Корівка нас усіх годує, і навіть тих, хто живе в місті й пахне духами. Твій Федько щось кукурікнув, а там хоч не розвидняйся, а ти, дурненька, у голову собі це вбила. Я тобі так скажу: ми ні тебе, ні хлопчика образити нікому не дамо, навіть Поросюкові!
– Мої хороші, – Катря винувато, ніби просячи пробачення, посміхнулася. – Мої ви найкращі! Я все ж поїду звідси.
– Доню! – заголосила мати. – Що ти таке кажеш?!
– Тобі не можна покидати рідне гніздо, – дід сам мало не плакав.
– Катрю, подумай добре, – сказав батько, – не лише про себе, а й про дитину не забудь.
– Я пам’ятаю про нього. Не хвилюйтеся за нас. Я зроблю все, щоб нам було добре.
– Куди ти поїдеш? – мати не стримувала сліз. – Роботу зараз не знайдеш, квартири тобі ніхто не дасть. Навіть кімнату в гуртожитку не зможеш отримати! Де будеш брати гроші? Куди подінеш дитину, коли дитсадки зачиняють? Не будеш же ти з простягнутою рукою ходити та сина за собою водити? Що ж ти надумала, Катрю?
– Я так вирішила, – чітко сказала Катерина. – Я не хочу бути селянкою.
– Ну, то дочекайся кращої години, – батько теж почав нервувати. – Куди зараз із місця зриватися? І навіщо? Що ти хочеш довести Федору?
– Я не йому, а собі повинна довести, що чогось та варта в цьому житті!
– Ну, то залиш дитину, а сама поїдь, подивись, як живуть у місті. Влаштуєш своє життя – забереш і хлопчика! – сказав батько.
– Доню, люба, – мати повернула до Катрі заплакане обличчя. – І справді, залиш Сергійка тут. Буде в тебе все добре, то повернешся за дитиною. Та як воно може бути добре, коли навколо таке робиться?
Дід сидів тихий, принишклий, пригнічений та сумний.
– Катрю, не їдь нікуди, – сказав нарешті. – Ніколи ні перед ким не стояв на колінах, а перед тобою стану й буду благати залишитися…
– Діду, мій хороший, мій любий, – зупинила його Катря. – Прошу тебе – не треба. Я вперта, точнісінько як і ти. Якщо не зможу влаштуватися в місті, то повернуся. Добре?
– Мені залишається просити Бога, щоб ти не влаштувалася, – промовив дід.
– Ліпше побажайте мені кращої долі, – посміхнулася Катря. – Мені вже час іти, бо завтра треба збиратися в дорогу.
Вона подивилася на своїх рідних. Це був сміливо-сумний, рішучий та розумний погляд дорослої жінки.
Катря не захотіла, щоб її проводжали всі разом. Вона розпрощалася з батьком, попросила матір не поливати їй дорогу слізьми, взяла за руку чорноокого, смуглявого Сергійка, схожого на циганча, сумку з речами та пішла на зупинку з дідусем. Катря розуміла,