– А в мене відсутній?
– Так! Відсутній! Вона не живе в дідових казках, а реально дивиться на життя і сприймає його таким, як воно є! – зло кинув Федір.
– Яке ж воно насправді, це життя?
– Таке, що за нього треба боротися в цей скрутний час, чіплятися зубами та нігтями, дряпатися нагору, щоб вижити й не впасти на дно. Бо інші пройдуть по тобі брудними ногами й не помітять, що ти волаєш про допомогу!
– Ви тепер удвох будете шкрябатися нагору? – скептично запитала.
Але Федір не помітив іронії в її голосі.
– Так! Уяви собі, удвох! Ми організовуємо сумісний кооператив із пошиття взуття. І будемо на горі, а не внизу.
– А я залишуся під ногами?
– Можливо. Бо ти уявила себе лісовою Мавкою і крім дерев та річки нічого не бачиш! Ти не знаєш, який жорстокий цей світ. Він не шкодує ні Русалок, ні Мавок – нікого! Якби ти залишилася сам на сам із реальністю, без мене, без батьків, то вона одразу б тебе зжерла! Поглинула! Ковтнула, як лелека жабу!
– Любий, – спокійно промовила Катря. – Ти говориш жахливі речі. Ти мене лякаєш.
– Я не любий, – різко обірвав Федір. – А якщо і любий, то не твій. І взагалі, я прийшов поговорити з тобою не про сенс життя, а про розлучення.
– Ти хочеш розлучитися зі мною, щоби бути з нею?
– Так! Так! І ще раз так!
– Я… Я не розумію чому. Нещодавно ми були разом, нам було добре, і ти клявся у вічному коханні. Що могло трапитися? Так не буває. Ні, так не буває.
– Як, Катрю? Що не буває? Буває! Сьогодні сонце, а завтра хмари. Буває і так.
– Ти вже не хочеш відчувати запах мого тіла, що пахне конваліями? – розгублено закліпала очима.
– Конваліями?! – перепитав Федько й аж підскочив, як ужалений. – Якими конваліями?! – вирячив очі.
– Лісовими. Весняними конваліями.
– Та ти… Ти… Ти знаєш, чим від тебе пахне?
– Чим? – не чуючи свого голосу, спитала Катря.
– Силосом від тебе тхне! – закричав він. – А ввечері від тебе несе коровою та молоком! Ось чим ти пахнеш!
– Як же я можу пахнути іншим, коли ввечері дою корів?
– А запах французьких парфумів ти знаєш?! Ні. І ніколи не взнаєш, бо тебе цікавить більше хмаринка на небі, ніж флакончик парфумів!
Федько нервово забігав навколо Катрі, кидаючи образливі слова, від яких душевно здригалася й тріпотіла бідна жінка. Ці слова ножем впивалися в її чутливу душу й добре серце, завдаючи несамовито болючих ран.
– Ти хоч раз бачила себе у дзеркалі на тоненьких високих підборах? Чи твої ноги знали педикюр? Ні! – відповім я за тебе. – Ні! Бо тобі все одно, у що ти взута. Ти можеш ходити в калошах та ватянці, і тобі це байдуже! А жінка створена для краси, для того, щоб чоловіки могли милуватися її вродою. Розумієш? Ні, ти нічого не розумієш, – він розвів руки в боки.
– Я пам’ятаю, як ти мені говорив, що я дуже гарна. Навіть найгарніша від усіх у селі та в місті.
– Ти?! Ти?! – Федір тицьнув