Далі терапевт попросив Менді розповісти, чому вона гризе нігті. Спочатку дівчина не могла назвати якоїсь конкретної причини. Але під час розмови стало ясно, що вона гризе нігті, коли їй нудно. Терапевт кілька разів давав їй прості, повсякденні завдання – дивитися телевізор, виконувати домашнє завдання – і дівчина одразу тягнула руку до рота. Обгризши всі нігті до одного, вона – за її словами – відчувала, що завершила справу. Отже, маємо винагороду: фізичну стимуляцію, до якої в дівчини сформувався потяг.
Наприкінці першого сеансу терапевт дав Менді домашнє завдання: носити із собою картку і ставити на ній пташку щоразу, як вона відчуватиме вказівку – напруження у пучках пальців. Через тиждень дівчина прийшла знову – на картці стояло 28 пташочок. Тепер вона чітко усвідомлювала, що відчуває перед тим, як гризти нігті. І знала, скільки разів робила це, сидячи на заняттях чи перед телевізором.
Відтак терапевт навчив Менді так званої «конкуруючої реакції». Як тільки вона відчувала напруження в пучках, дівчина мала негайно заховати руки в кишені або сісти на них чи схопити олівця – словом, що завгодно, аби тільки не мати змоги встромити пальці до рота. Далі Менді мала придумати якесь заняття, яке б забезпечило їй швидку фізичну стимуляцію, – потерти руку, постукати кісточками пальців по столу – байдуже що, аби лише викликало фізичну реакцію.
Указівки й винагороди залишилися ті ж самі. Змінився тільки шаблон поведінки.
Після півгодинного заняття в кабінеті терапевта Менді пішла додому з новим завданням: далі вести записи на картці, але тепер ставити пташку щоразу, як вона відчує напруження у пучках, і зірочку, коли їй вдасться перебороти звичку.
За тиждень Менді лише тричі гризла нігті й сім разів використала «конкуруючу реакцію». Вона винагородила себе манікюром, але записи вести не перестала. Через місяць звичка гризти нігті без сліду зникла. Конкуруючі шаблони поведінки стали автоматичними. Одна звичка замінила іншу.
– У це важко повірити, але тут справді немає нічого складного – щойно ви розібралися, як працює ваша звичка, щойно визначили вказівки й винагороди – усе, ви вже наполовину її змінили, – вважає Натан Езрін, один із творців зворотної реконструкції звички[87]. – Здавалося б, усе мало би бути складніше. Але річ у тім, що мозок можна перепрограмувати. Треба просто поставити собі це за мету[88].
Сьогодні методику зворотної реконструкції[89] використовують для подолання вербальних і фізичних тиків, депресії, куріння, залежності від азартних ігор, тривоги, нічного нетримання сечі, прокрастинації, обсесивно-компульсивних розладів та інших поведінкових проблем[90]. Її прийоми розкрили одну з фундаментальних особливостей звички: ми до кінця зрозуміємо бажання,