– Як спробую ще раз, то програю, – відповів Боббі. – Дякую за хорошу гру, містере Макквон.
– Так-так. А тепер щезни, малий.
Містер Макквон, як і всі інші закликальники в луна-парку, став оглядати алею, видивляючись свіжу кров.
Дорогою додому Керол з подружками святобожно дивилися на Боббі, а Саллі-Джон з якоюсь збентеженою повагою. Йому стало незручно. Зненацька Ріонда обернулася і пильно втупилась у Боббі.
– Ти не просто вгадав, – сказала вона.
Боббі зиркнув на неї обережно, та від коментарів утримався.
– Ти відчував спинним мозком.
– А це як?
– Мій тато не був особливо азартний, та час від часу в нього з’являлося чуття на номери. Він казав, що відчуває їх спинним мозком. Тоді він грав. Одного разу він виграв п’ятдесят доларів і накупив нам харчів на цілий місяць. У тебе було те ж саме, хіба ні?
– Напевно, – погодився Боббі, – напевно, я теж відчув спинним мозком.
Коли Боббі повернувся додому, мати, підібгавши ноги, сиділа у кріслі-гойдалці на ґанку. Вона переодяглася в суботні штани і понуро дивилася на вулицю. Його мама коротко помахала мамі Керол, коли та від’їжджала, подивилася, як Аніта звертає на свою під’їзну алею, перевела погляд на Боббі, що плентався по доріжці. Він знав, про що вона думає. Чоловік місіс Джербер служить на флоті, але принаймні він у неї є. А ще в Аніти Джербер є мікроавтобус. А Ліз ходить на своїх двох, а якщо треба кудись далі, їздить автобусом. А до Бріджпорта бере таксі.
Але Боббі здалося, що вона вже не сердиться на нього, і то добре.
– Що, Боббі, гарно було в «Сейвіні»?
– Супер, – відповів Боббі.
«Що з тобою, мамо? – думав він. – Тебе ж зовсім не хвилює, як я провів час на пляжі. Що в тебе насправді на думці?»
Він не міг сказати.
– Добре. Слухай, дитинко… вибач за суперечку вранці. Просто я ненавиджу працювати в суботу.
Останню фразу вона майже виплюнула.
– Все нормально, мамо.
Вона торкнулася щоки Боббі й похитала головою.
– Ох уже мені ця твоя світла шкіра! Ти ніколи не засмагаєш, Бобику, тобі це не дано. Ходімо всередину, змажу тобі опіки дитячим лосьйоном.
Боббі увійшов за мамою в дім, зняв футболку і став перед нею. Мама сіла на канапу і заходилася намазувати ароматним дитячим лосьйоном його плечі, руки, шию. Навіть обличчя. Було приємно, і Боббі знову подумав, як сильно він її любить, як йому подобаються її дотики. Цікаво, що б вона подумала, якби дізналася, що він поцілував Керол на «Чортовому колесі». Усміхнулася б? Навряд чи. А якби довідалася про Макквона і про карти?
– Щось я не бачила твого приятеля згори, – сказала мама, закручуючи пляшечку з лосьйоном. – Я знаю, він удома, бо чути радіо. Транслюють гру «Янкі». Але, може, йому ліпше вийти на ґанок? Там прохолодніше.
– Певно, йому не хочеться, – сказав Боббі. – Мам’, з тобою все добре?
Вона здивовано глянула на нього.
– Чудово, Боббі.
Вона