Рибалки. Чiґозі Обіома

ситуації в Нігерії 1990-х років, але він відмахувався від образ так, ніби то були просто комарі. Батько накреслив ескіз нашого майбутнього – мапу мрій. Ікенна мав стати лікарем, але пізніше, потому як Ікенна з раннього віку почав виказувати захоплення літаками, а також узявши до уваги той факт, що в Енуґу, Макурді й Онічі були авіаційні школи, в яких Ікенна міг би навчатися, батько змінив лікаря на пілота. Боджа мав стати юристом, а Обембе – родинним лікарем. Попри те, що я хотів бути ветеринаром, лісником чи доглядачем тварин у зоопарку – та взагалі будь-де, аби там були тварини, – батько вирішив, що я стану професором. Девід, наш молодший брат, якому ледве виповнилося три роки, коли батько переїхав до Йоли, мав стати інженером. Лише для Нкем, нашої однорічної сестри, батько не мав готового вибору кар’єри. Він казав, що для жінок вирішувати такі речі немає потреби.

      Ми від самого початку знали, що рибальства в батьковому списку не було й близько, але в той час про це не думали. Турбуватися ми почали від того вечора, коли мати пригрозила розповісти батькові про нашу риболовлю, розпаливши наш страх перед гнівом тата. Їй здавалося, що нас до цього підбили злі духи, яких треба вигнати ударами батога. Вона знала, що ми радше волітимемо, аби сонце впало на землю й спопелило її разом із нами, аніж відчуємо силу батькового прочухана на шкірі своїх сідниць. Як вона сказала, ми забули, що наш батько не та людина, яка взує чужого черевика, якщо власний намокне, – він радше ходитиме по землі босоніж.

      Коли наступного дня, у суботу, вона пішла до крамниці з Девідом і Нкем, ми зробили все, аби знищити всі докази нашого промислу. Боджа поквапливо приховав свої вудки й одну запасну під іржавенькими листами покрівлі – залишками з 1974 року, коли звели наш будинок, – що стояли під парканом коло материних грядок із помідорами. Ікенна знищив свої вудки й викинув уламки до смітника за огорожею.

      Тієї суботи нас навідав батько, і це сталося точно через п’ять днів після того, як нас упіймали за риболовлею біля річки. Напередодні його відвідин ми з Обембе вибагливо молилися, бо я сказав, що Бог міг би й торкнутися батькового серця, аби той утримався від шмагання. Ми разом стали на підлогу навколішки й завели:

      – Господи Боже, якщо ти любиш нас так, як кажеш, – Ікенну, Боджу, Бена й мене, – почав Обембе, – то не дай батькові приїхати нас навідати знову. Нехай залишається в Йолі, просимо тебе, Господи. Будь ласка, почуй нас: знаєш, як сильно він нас шмагатиме? Ти це розумієш? От послухай, у нього є батоги з волячої шкіри, kobokos, які він купив у м’ясника, – ото вже вони болючі! Слухай, Господи, якщо ти дозволиш йому повернутися й відшмагати нас, то ми більше не ходитимемо до недільної школи і ніколи більше не співатимемо й не плескатимемо в долоні у церкві! Амінь.

      – Амінь, – повторив я за ним.

      Коли батько приїхав опівдні того дня, погудівши клаксоном під ворітьми, як він часто робив, заїжджаючи до двору серед радісного галасу, ми з братами не вийшли його привітати. Ікенна запропонував, щоб ми залишилися у кімнатах і вдали, що поснули, тому що