– Іке, що ти робиш? – спитав Соломон.
– Йду додому, – коротко відповів Ікенна, ніби не міг дочекатися, коли його спитають. – Я хочу піти додому повчитися. Я учень, а не рибалка.
Соломон нічого більше не сказав. Він усе зрозумів, оскільки зерно того, як зараз почав поводитися Ікенна, показуючи відсутність інтересу до риболовлі, було посіяне ще минулого тижня. Того дня його довелося умовляти йти з нами на річку. Тому, коли він сказав: «Я хочу піти додому повчитися. Я учень, а не рибалка», – запитань ні в кого не було. Боджа, Обембе і я, позбавлені будь-якого іншого вибору, крім того, щоб піти за ним, оскільки ми ніколи не робили того, чого Ікенна не схвалював, теж почали перевдягатися. Обембе замотав наші вудки у поношену раппу, яку ми поцупили з однієї з материних старих коробок. Я підібрав бляшанки й невеличку поліетиленову торбинку, в якій звивалася, борсалася і повільно дохла решта невикористаних черв’яків.
– Ви справді йдете? – спитав Кайоде, коли ми пішли за Ікенною, котрий начебто й не чекав на нас, своїх братів.
– Чому ви йдете саме зараз? – спитав Соломон. – Це через священика чи через той день, коли ти зустрів Абулу? Хіба я не просив тебе не чекати? Хіба не казав не слухати його? Хіба не говорив, що він лихий, божевільний скаженець?
Але жоден з нас не промовив ані слова у відповідь, і жоден не повернув голови. Ми просто йшли собі за Ікенною, який ішов попереду, несучи тільки чорну поліетиленову торбу, в якій тримав рибальські шорти. Він покинув свою вудку на березі, але Боджа підібрав її й поніс у своїй раппі.
– Нехай ідуть, – почув я слова Іґбафе позаду нас. – Вони нам не потрібні. Ми можемо рибалити й самі.
Вони почали дражнити нас, але відстань скоро відрізала нас від них, і ми мовчки пішли стежкою. Я йшов і думав, що це найшло на Ікенну. Часом я не міг зрозуміти його дій чи рішень і здебільшого покладався на Обембе, який допомагав мені все збагнути. Після зустрічі з Абулу минулого тижня, про яку згадав Соломон, Обембе розповів мені історію, яка, за його словами, спричинила несподівану переміну Ікенни. Я розмірковував над його розповіддю, коли Боджа закричав:
– О Боже, Ікенно, дивись, це мама Іябо!
Він побачив одну з наших сусідок, яка торгувала арахісом, сидячи на лавці перед церквою, зі священиком якої ми зустрілися на річці. На той час, як Боджа підняв тривогу, було вже запізно – жінка вже угледіла нас.
– Ох-ох, Іке, – гукнула вона, коли ми проходили повз неї зі спокоєм в’язнів. – Що це ви там робили?
– Нічого! – відповів Ікенна й наддав ходи.
Вона звелася на ноги – тигр, а не жінка, – і підняла руки, ніби готувалася кинутися на нас із кігтями.
– А що це у вас в руках? Ікенно? Ікенно! Я до тебе звертаюся.
Ікенна демонстративно поквапився