– Як вас усіх звуть? – спитав М.К.О.
– Я Ікенна Аґву, – сказав Ікенна. – Це мої брати: Бенджамін, Боджа й Обембе.
– О, Бенджамін, – широко всміхнувся Вождь Абіола. – Так звали мого діда.
Його дружина, вбрана в такий самий одяг, як і М.К.О, тримала в руці блискучу сумочку. Вона нахилилася до мене й погладила по голові, як гладять волохатого собаку. Я відчув, як мій коротко стрижений скальп легенько дрябнув метал. Коли вона прибрала руку, я зрозумів, що металевий предмет, який торкнувся шкіри моєї голови, був якимось із перснів, що виблискували майже на всіх її пальцях. М.К.О. підняв руку, аби привітати щільний натовп, який зібрався навколо нього й скандував тему його кампанії: «Надія! Надія!» Якийсь час він на різні лади повторював слово awon – «ці» мовою йоруба – намагаючись дати натовпу зрозуміти, що він хоче щось сказати.
Коли скандування затихло і встановилася відносна тиша, М.К.О. скинув кулак у повітря й вигукнув:
– Awon omo yi nipe M.K.O. lewa ju gbogbo nkan lo!
Натовп відповів схвальними вигуками, а дехто засвистів, засунувши до рота зігнуті пальці. М.К.О. дивився на нас, поки чекав тиші, а тоді продовжив англійською.
– За все моє життя в політиці, до цього дня мені ніколи не казали – навіть жодна з моїх дружин… – Натовп урвав його вибухом сміху. – Мені ніколи не казали, що мою красу не описати словами – pe mo le wa ju gbogbo nka lo.
Хор голосів знову схвально заревів, а М.К.О. стиснув моє плече долонею.
– Вони кажуть, що вона надто чарівна.
Натовп трохи приглушив його слова хвилею оплесків і гудінням.
– Кажуть, ніщо не дорівняється до неї сповна.
Юрба знову заволала, а щойно затихла, М.К.О. – найагресивнішим голосом, який тільки можна уявити, вибухнув:
– Ніщо, крім майбутньої краси Федеративної Республіки Нігерія!
Юрба на нескінченні хвилини заповнила повітря криком, даючи йому змогу говорити, але цього разу не до них, а до нас.
– Зробіть для мене дещо. Усі ви, – сказав він, описуючи вказівним пальцем коло над нашими головами. – Станьте зі мною і сфотографуйтеся. Ми використаємо цей кадр для