– То ти скажеш мені, де знайшов книжку? – спитав він.
– Я б сказав, але пообіцяв батькові, що збережу таємницю, – відповів я.
– Зрозуміло. Семпере та його таємниці, – сказав Барсело. – Утім, я гадаю, що теж знаю це місце. Ти зірвав банк, синку. Це те, що називається знайти голку в копиці сіна. Можна мені подивитися?
Я передав йому книжку, й Барсело взяв її з величезною обережністю.
– Сподіваюся, ти її прочитав?
– Так, пане.
– Заздрю тобі: я завжди вважав, що найліпше читати Каракса, коли маєш іще юне серце й чисту душу. Чи ти знаєш, що це його останній роман?
Я похитав головою.
– А знаєш, скільки примірників цієї книжки на ринку, Даніелю?
– Думаю, тисячі.
– Жодного, – відказав Барсело. – Тільки твій. Решту спалили.
– Спалили?!
У відповідь Барсело тільки загадково посміхнувся, гортаючи сторінки книжки. Він торкавсь аркушів так делікатно, ніби вони були зроблені з рідкісного шовку. Дівчина в білому повільно повернулася; її вуста склалися в сором’язливу усмішку. Я нарешті зустрів її очі – і побачив білі, наче мармур, зіниці. Мені перехопило подих. Вона була сліпою.
– Ти, напевно, не знайомий з моєю небогою Кларою? – спитав Барсело.
Я лише похитав головою, не в змозі відвести погляду від жінки з обличчям порцелянової ляльки й з білими очима – найсумнішими очима, які я будь-коли бачив.
– Правду кажучи, саме Клара знавець Хуліана Каракса, тому я її й привів, – промовив Барсело. – Якщо ви не заперечуєте, я піду до іншої кімнати, щоб ретельно оглянути цю книжку, доки ви познайомитесь. Гаразд?
Я приголомшено подивився на нього. Цей негідник тільки поплескав мене по спині та пішов з кімнати, тримаючи книжку під пахвою.
– А знаєш, ти справив на нього враження, – сказала Клара зі слабкою усмішкою.
Її голос прозоро дзвенів, наче кришталь; я навіть побоювався, що її слова розіб’ються, якщо я щось відповім їй.
– Дядько говорив, що пропонував тобі чималу суму за це видання Каракса, але ти відмовився, – додала Клара. – Ти заслужив на його повагу.
– Як на мене, усе свідчить про протилежне, – зітхнув я.
Я помітив, що коли Клара посміхається, вона ледь нахиляє голову вбік. Її пальці гралися з каблучкою, схожою на вінок із сапфірів.
– Скільки тобі років? – запитала вона.
– Майже одинадцять. А вам, панно Кларо?
Клара засміялася з мого наївного нахабства.
– Майже