Одначе заможність і сила впливу «Opus Dei» викликали підозру.
– Багато хто називає «Opus Dei» тоталітарною сектою. А ще про вас кажуть, що ви – ультраконсервативна християнська громада. То хто ви є? – нерідко питали репортери.
– «Opus Dei» – ні те, ні інше, – терпляче відповідав єпископ. – Ми належимо до католицької церкви, ми є спільнотою католиків, яка обрала своїм пріоритетом дотримуватись католицької доктрини так суворо, як тільки це можливо в повсякденному житті. Тисячі членів «Opus Dei» мають сім’ї та чинять Божу справу у своїх громадах. Інші обирають аскетичне життя у наших центрах. Це їхній особистий вибір, але кожен в «Opus Dei» має на меті покращити світ, роблячи Божу справу. Звичайно ж, це чудова мета.
Одначе це нікого не переконувало. Медіа люблять скандали, а «Opus Dei», як і інші великі організації, мала серед своїх членів кілька заблудлих душ, котрі кидали тінь на всіх. Медіа стали називати «Opus Deі» Божою мафією або культом Христа.
«Ми боїмося того, чого не розуміємо», – думав єпископ Арінґароса.
П’ять місяців тому, проте, калейдоскоп влади потрусили невдало. Арінґароса все ще не міг отямитися від удару.
І тепер, сидячи на борту приватного літака, який тримав курс на Рим, він дивився у вікно на темну Атлантику. Сонце вже сіло, але єпископ знав, що його власна зоря знову сходила. «Цього вечора битву буде виграно, – думав він, дивуючись, чого це він лише місяць тому почувався таким безсилим. – Вони самі не знають, яку війну розпочали». На якусь мить його очі зупинилися на власному відображенні у вікні: темне й довгасте обличчя, на якому виділявся плаский ніс, розплющений кулаком в Іспанії, коли єпископ ще був молодим місіонером. Тепер він не зважав на фізичні вади. Арінґароса перебував у світі духу, не плоті.
Коли літак минув узбережжя Португалії, у кишені сутани почав вібрувати мобільний. Єпископ знав, що неодмінно має відповісти. Лише один чоловік у світі знав цей його номер: той, хто писав йому повідомлення на телефон. Схвильований, він спокійно відповів.
– Так?
– Сайлас визначив, де наріжний камінь, – відповів абонент. – Це в Парижі. У церкві Сен-Сюльпіс.
– Тоді ми вже близько.
– Ми скоро матимемо його. Але потрібен ваш вплив.
– Звичайно. Скажіть, що мені робити.
А за п’ятсот миль від нього альбінос на ім’я Сайлас стояв у маленькій мисці з водою, миючи свою спину – це був ще один його особистий ритуал. «Очисти ісопом[14] мене – і буду я чистий, – молився він словами псалма. – Обмий Ти мене – і я стану біліший від снігу!»[15]
Останні десять років Сайлас слідував законам «Шляху», відмиваючи себе від гріхів, перебудовуючи власне життя,