засадах, лікуючи психічно хворих злочинців Коннектикутської північної виправної колонії (вісім годин, які в іншому разі оплачувалися б по чотириста доларів кожна). Це установа п’ятого, а отже максимального рівня безпеки. Тож вас не здивує, що чоловіки в Сомерсі скоювали злочини й засуджені до тюремного ув’язнення. Деякі з них психічно хворі. Ті злочинці, які визнані неосудними через божевілля, не сидять у в’язницях. Вони стикаються з іншим пеклом – психіатричними клініками. Інколи їх випускають після мінімального й недостатнього лікування. Іронія полягає в тому, що немає чіткої межі між мірою божевілля злочинця та його здатністю використовувати неосудність для захисту в суді. Інакше чому «нормальна» людина, котра в стані афекту вбиває коханця дружини, може підпасти під категорію неосудних і дістати захист від закону, тоді як серійний убивця (а всі вони, можу вас запевнити, клінічні соціопати) буде засуджений до електричного стільця. Так, так, я знаю, все набагато складніше. Якщо ви кримінальний адвокат, ви, ймовірно, будете пнутися зі шкіри, протестуючи проти моїх надто спрощених теорій. Але зважте на це. Чи божевільним є Чарльз Менсон[1], засновник секти, члени якої вбили сімох людей? Чи не збожеволіла Сюзан Сміт[2], жінка, котра втопила своїх дітей? Навіть Берні Мейдофф[3]. Чи можна назвати нормальним чоловіка, який і далі розбудовував фінансову піраміду, навіть заробивши стільки грошей, скільки ніколи не зміг би витратити за все своє життя?

      Божевілля – це просто слово. Чоловіки, яких я лікую, скоїли насильницькі злочини, і вони потерпають від різноманітних психічних хвороб – від депресій до серйозних психозів. Я надаю їм традиційну, хоч і недостатню, «розмовну» терапію та ліки. Адміністрація в’язниці воліла б, щоб я більше використовував медикаменти. Та насправді тутешні працівники дозволили б мені обколоти всіх ув’язнених, якби це було можливо. З приспаними в’язнями менше мороки. Звісно, такого ніколи не буде. Але ви можете зрозуміти, чому до мене женуть усіх, у кого є хоч підозри на психічні розлади. Година за годиною мої пацієнти- злочинці приходять і йдуть із черги за броньованими дверима. Інколи черга поповнюється протягом дня, і мені доводиться скорочувати прийом, щоб устигнути приділити увагу всім, хто цього потребує. Доводиться так чинити, і цей поспіх залишається на моєму сумлінні. Довгою дорогою додому я пригадую обличчя тих, кому випало чекати наступного тижня, а також тих, кого в метушні довелося відіслати, виписавши лише кілька пігулок.

      Щокварталу перевірка ретельно вивчає доцільність моїх приписів, але вони нічого не можуть сказати щодо швидкості, з якою я веду прийом. Хоча бути цілий день серед людей, які скоїли тяжкі злочини, і неприємно, але я вірю, що виконую життєво необхідну роботу. Чи хвороба спонукала їх скоїти злочин і потрапити до в’язниці, чи тюремне оточення породило недугу, визначити це не завжди легко. У моєму випадку це й не важить. У будь-якому разі я маю уявлення