Першим у ситуації зорієнтувався селянин Башляр. Він купить велику ділянку землі на околиці села і збудує там новий дім, навіть більший за той, що в нього вже є (де, між іншим, було вже троє дверей на петлях, два поверхи, шпилястий дах та ґанок). Десь приблизно в цей самий час селяни припинили звертатися одне до одного «селянине такий-то» і «селянко така-то», а натомість перейшли до звертань «пане такий-то» і «пані така-то», бо вони більше не були селянами – крім селянина Гейворта, бо той і далі обробляв своє болото та навідріз відмовився продавати ще якісь кінцівки канібалам. Гейворту цілком до вподоби була його простенька хатинка, та й не те щоб він часто в ній бував, бо все ще полюбляв після дня виснажливої праці поспати на болоті. Друзі вважали його дурним і старомодним, тож зрештою перестали до нього навідуватись.
Так скромне колись село Болотяна Твань почало стрімко розростатися. Селяни скуповували все більші й більші ділянки землі, й будинки на них росли все більші та вигадливіші. Щоб мати кошти на цю діяльність, селяни стали продавати канібалам руки та ноги (ті ноги, які з протилежного від рук боку, щоб легше було втримувати рівновагу) і навчилися дибати на милицях. Людожери (чий голод і багатство здавалися невичерпними) ніяк не могли натішитись. А тоді пан Пулман зруйнував свою дерев’яну хату й на її місці спорудив цегляний будинок, розпочавши серед селян змагання «чия цегляна хата буде найпишнішою». Але їх усіх обійшов пан Беттельгейм: він збудував прегарний будинок із вапняку медового кольору, із тих, у яких мешкали хіба що найбагатші купці в Посічених Хиляках. А дозволити він таке собі зміг, бо продав руку й обидві ноги.
– Він надто далеко зайшов! – скаржилася пані Саллі, розкошуючи сендвічами з козячим вим’ям у вишуканому ресторані, який збудували в селі.
Друзі погодилися з нею.
– І як він збирається тішитися своїм триповерховим будинком, – спитала пані Воннамейкер, – коли навіть сходами піднятися не годен?
Саме тієї миті пан Беттельгейм зайшов у ресторан – точніше, його заніс кремезний парубок із сусіднього села.
– Я найняв людину, щоб носила мене вгору-вниз сходами, та й узагалі скрізь, куди схочу, – гордо проказав він. – Нащо мені ті ноги!
Жінки були приголомшені. Але невдовзі теж попродавали ноги, і по всьому селі цегляні будинки позносили та замінили на велетенські