Він знову замовк, а тоді додав, тихо і багатозначно:
– Ідеться про справу, яку ви з Муром вели минулого літа. Ви знаєте, про що я.
Ріццолі мовчала, чудово знаючи, про що він. Та справа ще не відпустила її. Спогади виривалися на поверхню в кошмарах.
– Далі, – тихо сказала вона.
– Адресу запишете?
Ріццолі дістала блокнот.
За мить вона знову повернулася до доктора Тірні.
– Я бачив схожі травми в людей, у яких не розкрився парашут. Під час падіння з великої висоти тіло досягає граничної швидкості приблизно двісті футів на секунду. Цього достатньо, щоб отак його розірвати.
– З біса висока ціна за вхідний квиток до цієї країни, – сказав Фрост.
Над ними заревіли двигуни ще одного джета.[1] Його тінь пронеслася по землі, наче орлина.
Ріццолі подивилася в небо. Уявила собі тіло, яке падає, перевертаючись у повітрі. Подумала про тисячу футів холодного повітря, яке свистіло, проносячись повз нього. А тоді повітря потеплішало, бо земля наближалася.
Подивилася на прикриті простирадлом рештки чоловіка, який насмілився мріяти про новий світ і краще майбутнє.
«Ласкаво просимо до Америки».
У Ньютоні перед місцем злочину виставили чергувати поліцейського-новачка, який не впізнав Ріццолі. Зупинивши її біля поліцейської стрічки, він звернувся до неї різким тоном, який пасував до новенької уніформи. На його бейджі Ріццолі прочитала: «РІДЖ».
– Мем, це місце злочину.
– Я детектив Ріццолі, бостонський департамент поліції. До детектива Корсака.
– Посвідчення, будь ласка.
Вона цього не очікувала, тому довелося полізти до сумочки. У Бостоні абсолютно всі поліцейські чудово знали, хто вона така, а тут – лише за годину їзди від своєї території, у цьому заможному передмісті – вона мала ритися в сумочці. Вона дістала посвідчення й тицьнула його поліцейському перед очі.
Він глянув і зашарівся.
– Мем, даруйте. Розумієте, одна клята репортерка забалакала мене і пробралася всередину якраз кілька хвилин тому. Я просто не міг допустити, щоб таке повторилося.
– Корсак там?
– Так, мем.
Серед припаркованих на вулиці машин вона помітила білий фургон із написом «Штат Массачусетс. Управління судово-медичної експертизи».
– Скільки жертв? – запитала вона.
– Одна, – відповів поліцейський. – Тіло вже мають виносити.
Поліцейський підняв стрічку, щоб Ріццолі могла пройти на подвір’я. Цвірінькали пташки, у повітрі пахло чаполоччю. «Це вже не південний Бостон», – подумала Ріццолі. Тут усе було бездоганно – від акуратно підстрижених живих огорож із самшиту до газонів, таких яскраво-зелених, що аж не вірилося в їхню справжність. Ріццолі зупинилася на викладеній червоною цеглою доріжці й подивилася на дахи у тюдорівському стилі. «Копія британського маєтку», – подумалося їй. Такий будинок у такому передмісті чесний коп не міг би собі дозволити.
– Уже