VIII
Я стояв перед своєю хазяйкою.
– Горить десь, чи що? – спитала пані Залевська.
– Ніде не горить. Просто хочу заплатити за житло.
До строку лишалося ще три дні, тож пані Залевська мало не зомліла з подиву.
– Це щось неспроста, – сказала вона підозріливо.
– Та що ви! – відповів я. – Чи не можна взяти сьогодні ввечері парчеві крісла з вашої вітальні?
Вона войовничо вперлася руками в свої гладкі стегна.
– Он воно що! То вам уже не подобається ваша кімната?
– Подобається. Та ваші парчеві крісла – більше.
Я пояснив їй, що до мене, можливо, завітає кузина, і мені хотілося б трохи причепурити кімнату. Пані Залевська зареготала так, що в неї аж груди заколихалися.
– Кузина? – перепитала вона зневажливо. – І коли ж має прийти та кузина?
– Ще хтозна, чи вона прийде, – сказав я, але коли й прийде, то, певна річ, непізно, надвечір, на вечерю. Хіба не буває на світі кузин, пані Залевська?
– Бувають, звичайно, – відповіла вона, – але заради них не позичають крісел.
– А я позичаю, – наполягав я, – бо шаную родинні зв’язки.
– Можна подумати! Волоцюги ви всі! Візьміть собі парчеві крісла. А червоні плюшеві поставте до вітальні.
– Дуже вдячний. Завтра все поверну. І килим теж…
– Килим?! – вона обернулась до мене. – Хто тут промовив слово «килим»?!
– Я. Та й ви теж. Щойно…
Вона обурено дивилася на мене.
– Без нього не можна, – сказав я. – На ньому ж стоять крісла…
– Пане Локамп, – велично промовила пані Залевська, – вгамуйтеся! «Помірність у всьому», так говорив небіжчик Залевський. Це й вам слід було б засвоїти!
Я знав, що небіжчик Залевський, незважаючи на цей девіз, спився вщент. Про це мені принагідно не раз розповідала сама пані Залевська. Та йшлося не про це. Вона використовувала свого чоловіка, як інші люди Біблію, – для цитат. І що давнішим ставав день його смерті, то універсальнішими уявлялись їй його вислови. Тепер його можна було згадувати в усіх випадках – як і Біблію.
Я заходився чепурити свою кімнатку. Після обіду розмовляв по телефону з Патрицією Гольман. Вона нездужала, і я не бачив її майже цілий тиждень. Ми домовилися зустрітися о восьмій, я запропонував повечеряти в мене, а потім піти в кіно.
Парчеві крісла й килим справляли розкішне враження, та освітлення аж ніяк не пасувало до них. Я постукав у двері до Гассе, щоб позичити в них настільну лампу. Зморена пані Гассе сиділа біля вікна. Чоловік іще не прийшов з роботи. Він щодня добровільно працював на годину або дві довше: боявся, щоб не звільнили, його дружина нагадувала чимось хвору пташку. У її зів’ялих, старіючих рисах усе ще щось нагадувало вузеньке личко дитини, розчарованої та сумної.
Я сказав, за чим прийшов. Вона пожвавішала, дала мені лампу.
– Так, так, – зітхаючи, сказала вона, – якщо тільки подумати, коли б я раніше…
Я знав цю історію. Ішлося про перспективи, що мали відкритися перед нею, коли б вона не побралася з Гассе. Знав я