– Порядок, – сказав я, плюнув йому під ноги й поїхав. Юп схвильовано відсалютував мені бензиновим шлангом.
По дорозі я купив кілька гвоздик і, як мені здавалося, зі смаком поставив їх у кришталеві вазочки, прилаштовані в машині. Я сподівався вплинути цим на пані Блюменталь.
На жаль, Блюменталь прийняв мене в конторі, а не вдома. Довелося чекати з чверть години. «Голубе мій, – подумав я, – ці штучки ми знаємо, на таке ти мене не візьмеш». У приймальні я розпитав про фірму гарненьку друкарку, задобривши її гвоздичкою зі свого піджака. Трикотажні вироби, торгівля йде добре, у конторі працює дев’ять чоловік, є лагідний компаньйон, є запеклий конкурент – фірма «Майєр і син», там син власника їздить червоним двомісним «есексом»… Це все, що я встиг дізнатися, поки Блюменталь запросив мене в кабінет.
Він одразу ж спробував ошелешити мене.
– Юначе, – сказав він, – часу в мене обмаль. Ціна, яку ви тоді назвали, – ваша нездійсненна мрія. Так-от, поклавши руку на серце, скільки коштує машина?
– Сім тисяч марок, – відповів я.
Він різко відвернувся.
– Тоді нічого не вийде.
– Пане Блюменталь, – сказав я, – подивіться ще раз на машину.
– Не треба, – перебив він мене, – я ще тоді добре до неї придивився.
– Можна дивитися і можна бачити, – зауважив я. – Вам треба подивитися на деталі. Лакування – першокласне, фірми «Фоль і Рурбек», собівартість двісті п’ятдесят марок, усі покришки нові, ціна за прейскурантом – шістсот марок, то вже маємо вісімсот п’ятдесят! Оббивка з найкращого корду…
Він махнув рукою. Я почав знову. Запропонував йому оглянути комплект інструментів високого класу, верх із розкішної шкіри, хромований радіатор, найсучасніші бампери – шістдесят марок за пару; я поривався до «кадилака», як дитина до матері, силкуючись умовити Блюменталя піти зі мною до машини. Я знав, що коли стоятиму на землі, то, як Антей, відчую приплив нових сил. Ціна здається не такою вже й страшною, коли замість абстрактного торгу покупцеві показують товар.
Але й Блюменталь так само знав, що сила його – за оцим письмовим столом.
Він зняв окуляри й аж тепер по-справжньому взявся до мене. Ми боролись, як тигр і удав. Удавом був Блюменталь. Не встиг я й угору глянути, як він уже виторгував півтори тисячі марок.
Мене охопив страх. Я сягнув до кишені й міцно стиснув рукою Готфрідів амулет.
– Пане Блюменталь, – сказав я, уже добряче зморений, – уже перша година, вам, безперечно, час обідати!
Мені будь-що хотілося втекти з цієї контори, де ціни тануть, як сніг.
– Я обідаю лише о другій, – незворушно промовив Блюменталь. – Але знаєте що? Ми можемо зробити зараз пробну поїздку.
Я полегшено зітхнув.
– А тоді знову поговоримо, – додав він.
Мені знову забило дух.
Ми поїхали до нього додому. На моє здивування, у машині він ураз став інший – наче його підмінили. Добродушно розповів давно відомий мені анекдот про імператора Франца Йосифа. Я теж розповів