Три товариші. Еріх Марія Ремарк. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Еріх Марія Ремарк
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Классическая проза
Год издания: 1936
isbn: 978-617-12-3493-2,978-617-12-3202-0
Скачать книгу
не перебивав мене, аж поки я сам не вичерпав своїх мовних ресурсів.

      – Для чого ви купуєте машину? Щоб їздити в місті чи для подорожей? – спитав я нарешті, сподіваючись за щось зачепитися.

      – Для всього, – відповів Блюменталь.

      – Ага! А їздитимете самі чи з водієм?

      – Як коли.

      Як коли. Відповіді він давав, як папуга. Може, він належав до ордену ченців, що дали обітницю мовчання.

      Щоб якось пожвавити розмову, я вирішив добитися, щоб він сам щось випробував. У таких випадках покупці завжди стають приступнішими. Я занепокоївся, що він от-от засне.

      – Верх машини, як для такого великого кабріолета, дуже легко відкидається й закривається, – сказав я. – Прошу, спробуйте закрити його самі. Ви зробите це однією рукою.

      Але Блюменталь сказав, що це ні до чого, мовляв, він і так це бачить. Я, грюкнувши, розчинив і зачинив дверцята, а тоді поторсав за ручки.

      – Ніщо не розгойдане. Усе непохитне й надійне. Прошу, перевірте самі…

      Та Блюменталь знову відмовився. Він уважав, що інакше й бути не може. Ну й твердий у біса горішок!

      Я показав йому, як опускаються й підіймаються шибки у вікнах.

      – Ручки крутяться легко, завиграшки! Шибки фіксуються на будь-якій висоті.

      Він не поворухнувся.

      – До того ж і скло незвичайне – небитке, – провадив я далі, хоч уже й почав упадати в розпач. – Це ж неоціненна вигода! У нас у майстерні стоїть «форд»… – І я розповів історію про те, як загинула пекарева дружина, додавши ще одну жертву – дитину, хоч та ще й не народилась.

      Проте душа Блюменталя була замкнена щільно, як сейф.

      – Небитке скло ставлять на всіх машинах, – перебив він мене, – нічого особливого в цьому немає.

      – Небитке скло не належить до серійного обладнання жодної марки машин, – заперечив я лагідно, але твердо. – Хіба що лобове скло на деяких моделях. Та аж ніяк не великі бокові шибки.

      Я продемонстрував роботу сигналів і перейшов до опису внутрішнього комфорту: багажників, сидінь, бічних кишеньок, щитка водія, розписував кожну дрібничку, подав навіть Блюменталеві запальничку і, скориставшись із цієї нагоди, запропонував йому сигарету, щоб хоча б цим його трохи розворушити, але він відмовився.

      – Дякую, я не курю, – сказав він і глянув на мене так знуджено, що я раптом подумав: а може, йому зовсім не до нас треба було, може, він зайшов випадково – заблукав, хотів купити щось зовсім інше, ну, скажімо, машину, що обкидає петлі для ґудзиків, або радіоприймач, а тепер ось стоїть тут через власну нерішучість, але зараз піде собі геть.

      – Давайте, пане Блюменталь, зробимо пробний виїзд, – запропонував я нарешті, бо відчув, що справді втомився.

      – Пробний виїзд? – перепитав він так, наче я сказав щось зовсім не зрозуміле.

      – Так, пробний виїзд. Треба ж вам самому упевнитись, як працює машина. Вона мчить по шосе так рівно, ніби по рейках. А мотор тягне, ніби це не важкий кабріолет, а пір’їнка.

      – А, ці пробні виїзди… – він заперечливо махнув рукою. – Нічого вони не виявляють. Те, чого машині бракує,