Три товариші. Еріх Марія Ремарк. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Еріх Марія Ремарк
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Классическая проза
Год издания: 1936
isbn: 978-617-12-3493-2,978-617-12-3202-0
Скачать книгу
найсентиментальніші з людей. Підспівували всі. Гомосексуаліст Кікі вторував.

      Нарешті Ліллі підвелася з-за столу. Їй треба було зайти по нареченого. Роза щиро розцілувалася з нею.

      – Щасти тобі, Ліллі! Не піддавайся!

      Несучи купу подарунків, Ліллі пішла. І Бог його знає чому, але обличчя її зовсім змінилося. Жорсткі риси, що вирізьбляються в кожного, кому доводиться спізнати людську підлоту, наче стерлися, обличчя полагіднішало, на ньому прозирало щось молоде, дівоче.

      Ми вийшли на вулицю й помахали вслід Ліллі. І раптом розридалася Мімі. Вона сама була колись одружена. Чоловік її помер на війні від запалення легенів. Якби його було вбито, вона мала б хоч якусь пенсію і їй нічого було б іти на вулицю. Роза поплескала її по спині.

      – Ну, Мімі, тільки не розкисай. Ходімо, вип’ємо ще кави!

      Усе товариство повернулося до темного приміщення, як кури на сідало. Але гарний настрій уже минувся.

      – Заграй-но, Роббі, нам іще щось на прощання! – попросила Роза. – Щоб підняти нам дух!

      – Гаразд, – відповів я. – Давайте вріжемо «Марш давніх друзів»!

      А потім розпрощався і я. Роза тицьнула мені пакет із печивом. Я віддав його «матусиному» синові, який готував уже на вулиці казан із ковбасками.

      Я роздумував, куди б його податися. Іти в бар мені ніяк не хотілося, у кіно – теж, хіба що до майстерні? Нерішуче глянув на годинник. Була восьма. Кестер, мабуть, уже повернувся. А при ньому Ленц не стане знову теревенити про дівчину. Я пішов.

      У майстерні горіло світло. Не тільки в приміщенні – воно заливало й усе подвір’я. Кестер був сам.

      – Що сталося, Отто? – запитав я. – Може, ти продав «кадилак»?

      Кестер засміявся:

      – Ні, це Готфрід улаштував невеличку ілюмінацію.

      Світилися обидві фари «кадилака». Машина стояла так, що снопи світла падали крізь вікно на двір, просто на вкриту цвітом сливу. Вона відсвічувала у світлі фар крейдяною білістю, видовище було чудове. А в темряві обабіч дерева, здавалося, гомоніло море.

      – Яка розкіш! – сказав я. – А де ж він?

      – Пішов купити щось попоїсти.

      – Блискуча ідея! Мене щось наче похитує. Може, це просто через те, що я зголоднів.

      Кестер кивнув.

      – Поїсти ніколи не завадить. Основний закон усіх старих вояків. А мене сьогодні ввечері теж довго похитувало та й хитнуло – записав «Карла» на перегони.

      – Як? – вихопилося в мене. – На шосте?

      Він кивнув.

      – Бий його сила Божа, Отто, але ж там беруть участь класні машини!

      Він знову кивнув.

      – Я пустив його по класу спортивних машин такого типу, як у Браумюллера.

      Я засукав рукава.

      – Тоді до роботи, Отто. Промиємо як слід мастилом нашого улюбленця!

      – Стій! – гукнув останній з романтиків, саме входячи до приміщення. – Спершу нам самим треба заправитися!

      Він виклав на стіл вечерю: сир, хліб, тверду, як камінь, копчену ковбасу, шпроти. Було й холодне