Нарешті Ліллі підвелася з-за столу. Їй треба було зайти по нареченого. Роза щиро розцілувалася з нею.
– Щасти тобі, Ліллі! Не піддавайся!
Несучи купу подарунків, Ліллі пішла. І Бог його знає чому, але обличчя її зовсім змінилося. Жорсткі риси, що вирізьбляються в кожного, кому доводиться спізнати людську підлоту, наче стерлися, обличчя полагіднішало, на ньому прозирало щось молоде, дівоче.
Ми вийшли на вулицю й помахали вслід Ліллі. І раптом розридалася Мімі. Вона сама була колись одружена. Чоловік її помер на війні від запалення легенів. Якби його було вбито, вона мала б хоч якусь пенсію і їй нічого було б іти на вулицю. Роза поплескала її по спині.
– Ну, Мімі, тільки не розкисай. Ходімо, вип’ємо ще кави!
Усе товариство повернулося до темного приміщення, як кури на сідало. Але гарний настрій уже минувся.
– Заграй-но, Роббі, нам іще щось на прощання! – попросила Роза. – Щоб підняти нам дух!
– Гаразд, – відповів я. – Давайте вріжемо «Марш давніх друзів»!
А потім розпрощався і я. Роза тицьнула мені пакет із печивом. Я віддав його «матусиному» синові, який готував уже на вулиці казан із ковбасками.
Я роздумував, куди б його податися. Іти в бар мені ніяк не хотілося, у кіно – теж, хіба що до майстерні? Нерішуче глянув на годинник. Була восьма. Кестер, мабуть, уже повернувся. А при ньому Ленц не стане знову теревенити про дівчину. Я пішов.
У майстерні горіло світло. Не тільки в приміщенні – воно заливало й усе подвір’я. Кестер був сам.
– Що сталося, Отто? – запитав я. – Може, ти продав «кадилак»?
Кестер засміявся:
– Ні, це Готфрід улаштував невеличку ілюмінацію.
Світилися обидві фари «кадилака». Машина стояла так, що снопи світла падали крізь вікно на двір, просто на вкриту цвітом сливу. Вона відсвічувала у світлі фар крейдяною білістю, видовище було чудове. А в темряві обабіч дерева, здавалося, гомоніло море.
– Яка розкіш! – сказав я. – А де ж він?
– Пішов купити щось попоїсти.
– Блискуча ідея! Мене щось наче похитує. Може, це просто через те, що я зголоднів.
Кестер кивнув.
– Поїсти ніколи не завадить. Основний закон усіх старих вояків. А мене сьогодні ввечері теж довго похитувало та й хитнуло – записав «Карла» на перегони.
– Як? – вихопилося в мене. – На шосте?
Він кивнув.
– Бий його сила Божа, Отто, але ж там беруть участь класні машини!
Він знову кивнув.
– Я пустив його по класу спортивних машин такого типу, як у Браумюллера.
Я засукав рукава.
– Тоді до роботи, Отто. Промиємо як слід мастилом нашого улюбленця!
– Стій! – гукнув останній з романтиків, саме входячи до приміщення. – Спершу нам самим треба заправитися!
Він виклав на стіл вечерю: сир, хліб, тверду, як камінь, копчену ковбасу, шпроти. Було й холодне