Однак щоразу, коли ви підводите себе, відмовляючись діяти, то відчуваєте, як самооцінка падає на кілька пунктів. А ваш бойовий дух тане разом із самооцінкою.
На початку моєї кар’єри мене навчали працювати з колишніми наркозалежними в межах програми, підтримуваної міською владою. Наші сеанси проходили в групах, де ми намагалися побудувати нове життя для людей, які справді вирвалися з тенет залежності. Але жоден із них не розвинув уміння, необхідні, щоб досягти успіху в реальному світі. І вони самі ставилися до себе лише як до «екс-наркоманів».
Отже, вони не могли дозволити собі чекати, доки якимось чином створять собі імідж, достатньо гарний, щоб розвинути вміння й навички та знайти роботу. Тому ми заохочували їх використовувати методику під умовною назвою «діяти ніби». Ми говорили їм: «Вдягайтеся так, ніби поважаєте себе, байдуже, так це чи ні. Поводьтеся так, ніби заслуговуєте на роботу, яку намагаєтеся отримати. Працюйте так, ніби ви першокласний спеціаліст».
І це мало ефект! Тому що висока самооцінка з’являється в результаті дій, а не до того, як ви почали діяти.
Невдовзі ці мужні люди робили речі, не відомі їм раніше, – віталися з іншими, виголошували промови, працювали в команді! Як вони навчилися всього цього так швидко?
«Спершу зробіть це, а потім навчитеся, як це робити», – сказав мені один із них.
Це підтверджує мій досвід: дії підвищать вашу самооцінку краще, ніж порожні запевнення. Можете повторювати собі, що ви гарна людина, але це не триватиме довго. Принаймні не в моєму випадку. На другий день після того, як я кажу своєму дзеркалу, що я чудова, воно починає дивитися на мене дуже скептично. «Кого ти намагаєшся обдурити?» – здається, говорить воно. Моєму розумові не подобається пропаганда, навіть якщо вона гарна для мене.
Діяти «ніби» має кращий ефект, ніж будь-який тип мислення, бо коли ви щось зробили, ви пишаєтеся собою, навіть якщо вам це не дуже добре вдалося.
Найбільш приємні речі в житті – катання на велосипеді, подорожі іншими країнами, секс – починаються з невправності та збентеження. Найбільшою мірою хід вашого життя визначає готовність перетерпіти неминучі незручності. Згадайте підлітковий вік. Саме там, на мою думку, і слід шукати справжній тренувальний майданчик для самозахисту. У цьому віці найменший хибний крок викликає у вас бажання заповзти в якусь буду та навіки сховатися там разом зі своєю помилкою. Ви схильні, як від чуми, тікати від потенційного збентеження. Пам’ятаєте, як незручно ви почувалися, коли вперше почали ходити на побачення? Але хіба ви не раді, що це зробили? Надто добре розвинувши навички уникання, ви взагалі ніколи не почнете жити.
Мій друг Піт категорично відмовлявся їздити верхи, адже десятирічним він якось побачив у стайні восьмирічну дівчинку, яка трималася в сідлі краще за нього. Він зліз із коня й більше ніколи не наближався до нього. Нічого страшного? Та ні. «Тому що в такий же спосіб я діяв завжди», – сказав Піт. А непрожите життя – це справжнє пекло.
Я ніколи не почуваюся комфортно, коли треба вирушати в лекційний тур.