– Тєперь на такіх, как ти, точіт зуби пан Пілсудскій, а на такіх, как я, таваріщь Дзєржінскій. І нєізвєстно єщьо, кому будєт хуже – вам ілі нам. Как там руґаются палякі: курва єго мать?
– Курча єго маць, – мимоволі вирвалось у Віктора.
З усього сказаного штабс-капітаном він добре усвідомив лише одне: мир у рідному краї на нього не чекає.
Польський офіцер, який командував тиловим обозом, з’явився на ґанку штабу аж під вечір. Тримаючи в руці список, він почав вигукувати прізвища селян, тут-таки вказуючи, куди кому їхати.
– Адамовський – до зброярні! Боровець – до складів!
Офіцер вигукував прізвища в алфавітному порядку. З самого початку стало зрозуміло, що поляки будуть везти зброю і боєзапаси, а українці – продукти та амуніцію.
Левона Красніцького все ще не було, і Віктор почав хвилюватись.
– Красніцькій – до зброярні! – вигукнув офіцер.
– У нього зламалось колесо, поїхав до кузні, – виступив поперед воза Віктор. – Вже скоро має бути, прошу пана.
Поручник гостро глянув на нього і щось відзначив у списку.
До Віктора з Матвієм черга дійшла вже майже в кінці. Вони мали їхати до конюшень і завантажувати вози мішками з вівсом.
Коли пляц майже спорожнів і Віктор з Матвієм уже збирались рушати до конюшень, у воротах показались гніді коні Красніцького. На возі біля нього сиділи, махаючи руками і весело посміхаючись, Ларко і Левонко.
Довідавшись, що йому вже треба бути біля зброярні, Левон-старший із сином одразу ж поїхали. Віктор обійняв Ларка за плечі і тихо запитав:
– Як там мама?
– Побивається, – так само тихо відповів Ларко. – Наказувала нам не баритись. А вам, тату, передала ось…
Він простягнув батькові шматочок полотна, зв’язаного у вузлик.
Віктор зніяковіло взяв його і довго розв’язував зашкарублими від землі пальцями. У полотні виявилась іконка Божої Матері в покрові. Ще більше ніяковіючи, чоловік поцілував її і тричі перехрестився. Потім передав іконку Матвієві, і той зробив те саме.
– А мені мама ладанку на шию повісила, – мовив Ларко.
Він дістав із-за пазухи ладанку на шкіряному ремінці і, наслідуючи чоловіків, поцілував її та перехрестився.
– Тепер ти вже справжній козак, Ларцю, – похвалив його Матвій. – Усі козаки носили освячені ладанки на грудях.
– А розкажете мені по дорозі ще про Тараса Бульбу, татуську? – попрохав Ларко Матвія. – І про синів його, Остапа й Андрія…
– Про старшого, Остапа, розкажу, козаче, – погладив похресника по чуприні Матвій Турук. – А про молодшого Андрія що говорити? Продався полякам той виродок.
Він узявся за ліци[12], гнівно пробубнів собі під ніс:
– З поляками тільки-но зв’яжись, то вони заведуть під чортову хату…
Майже одночасно Матвій і Віктор вйокнули коней, і вози поволі покотились до конюшень.
Обоз розтягнувся на добру версту. Віктору з