– Не сваріться, куме, – заспокоював гарячкуватого Матвія Віктор. – Від того скоріше не буде. А як почує який жовнір, то ще в карцер спровадять.
Раптом він когось побачив біля воріт і замахав рукою.
– Он Левон Красніцький приїхав. А йому вже чого? Він же не в обозі ніби…
Левон побачив Віктора і, припнувши коней та кинувши їм оберемок сіна, заспішив до нього.
– Є новини, – ще здоровкаючись, мовив Левон Красніцький. – У комендатурі сказали, що їхати будемо спішно, тож в Устилузі поміняють коней. Варто, щоб хтось допровадив їх додому. Якщо нас усіх заберуть далі, то треба викликати наших хлопаків.
– Куди далі?! – в один голос скрикнули Віктор з Матвієм.
– Кажуть, – стенув плечима Левон, – обоз має їхати до Любліна. А там хто його знає…
– Тьху! – сплюнув Матвій, ламаючи спересердя пужало. – Не мала баба клопоту…
– Почекай, – звернувся Віктор до Левона, – а ти як тут опинився? Ти ж казав, що до обозу не приписаний.
– Я капрал у запасі, – раптом випнув груди Красніцький. – За потреби мене можуть брати до війська.
– А яка така зараз потреба? – втрутився Матвій. – Ти що, на війну натякаєш?
– Свєнта Матка Боска, – сахнувся Левон. – Яка вóйна? Польські військові в запасі мають везти особливо важливі вантажі…
– Які, наприклад? – не вгавав Матвій. – Офіцерів штабу?
– Нє, – якось з підозрою глянув на Матвія Левон.
Він озирнувся навколо, і після паузи додав:
– Зброю, може, боєзапаси…
– Та-а-к, – протягнув Матвій, – українцям, виходить, не довіряють?
– Ти ж у польському війську не служив, – вибачливо сказав Левон, – присягу не давав. Та, як колишній унтер-офіцер руської армії, повинен розуміти…
Віктор, який весь цей час мовчав, врешті перервав їхню суперечку:
– Почекайте, про що ви ото говорите? Потрібно привезти Ларка і Левонка, раз таке діло. А то ще, не дай, Боже, пропадуть коні. А як без них на господарці?
Він подивився на Левона Красніцького.
– Певно, тобі треба їхати, Левоне. Нас тут возами приперли, не виберемось зараз. А коли маємо рушати, не знаєш?
– Казали, що ніби на ніч…
Левон почухав пужалом потилицю.
– Видно, таки мені доведеться рушати. Та я й крайній від тракту. Якщо раптом питати мене будуть, кажіть, що вісь у задньому колесі тріснула. До коваля поїхав.
Він махнув рукою з батогом і пішов до воріт.
– Хай жінки малим їжі на два дні дадуть, – сказав йому навздогін Віктор, – і одежу теплу. Ночі після Іллі стали вже холодними…
Селяни на пляцу стиха гомоніли, і в цьому гомоні дедалі більше переважала тривога. Ці в основному середнього віку чоловіки, які пам’ятали останню війну, а то й самі брали в ній участь, зараз думали і говорили лише про одне – можливість повторення на їхній багатостраждальній землі воєнного лихоліття.
– Невже ж доведеться воювати? – стиха запитав Віктор.
– Якщо