Після школи я подумав, що мені пора зняти щось повнометражне, тож звернувся до моїх улюблених авторів по романи. Я знайшов «Реквієм по мрії» в книгарні на Веніс-біч. Я так прагнув почати його читати. І почав, але так і не закінчив. Не тому, що книжка була погана. Радше тому, що роман був такий брутально чесний і захопливий, що я не міг цього витримати.
Книжка довго стояла в мене на полиці. А тоді мій продюсер Ерік Вотсон зібрався поїхати з родиною на лижні канікули в Колорадо. Він хотів щось почитати, тож схопив книжку з моєї полиці й спитав, чи можна її позичити. Коли він повернувся, то сказав, що «Реквієм» погубив його канікули і що я мушу дочитати роман. Я дочитав – і тоді зрозумів, що мені робити далі.
У книзі йдеться багато про що. Здебільшого вона про любов. Якщо точніше, вона про те, що може статися, коли любов збивається зі шляху.
Коли настала пора писати сценарій, я винайняв квартиру в південному Брукліні, біля Коні-Айленда. Роман мав дивовижну структуру і добре ліг у три дії. Але було в ньому щось дивне. Коли я розібрався, то зрозумів: щоразу, як із персонажем мало статися щось хороше, – ставалося щось лихе. Через це я не міг збагнути, хто ж у романі головний герой.
Намалювавши сюжетні лінії для всіх персонажів, я побачив, що вони наче висять догори ногами. Я перевернув малюнок і зненацька ледь не закричав «Еврика!». Героєм була не Сара, не Гаррі, не Тайрон, не Меріон. Героєм був ворог цих персонажів: Залежність. Книжка проголошувала перемогу Залежності над Людським Духом. Я почав дивитися на фільм як на кіно про чудовисько. Єдина відмінність була в тому, що чудовисько не мало фізичної форми. Воно жило тільки глибоко в головах персонажів.
Еллен Берстін, котра неперевершено зіграла Сару Ґолдфарб, розповіла мені, що в індуїзмі є два головних божества – Шива і Калі. Шива – бог творення, а Калі – богиня руйнування. Вони діють разом. Одне не може існувати без другого. Як християнські Бог і Диявол. Добро і зло. Між ними рівновага. Селбі пише про Калі. Він пише про темряву.
І в цій темряві Селбі вмикає ліхтарик і шукає нашу людяність. Він плекає той крихітний, але безцінний діамант любові, загублений у всесвіті зла. Ведучи нас до нього, він розкриває нам усе: нашу красу і марнославство, нашу силу і слабкість. Він показує мотиви наших учинків, які змушують нас ненавидіти й любити. Він показує, що значить бути людиною.
Я мусив перетворити цей роман на фільм, бо його слова просто горять на сторінці. Як зашморг у руках ката, ці слова залишають обпечений слід на шиї й тягнуть вас у те підземелля, яке ми, люди, будуємо під пеклом. Чому ми це робимо? Бо ми вибираємо жити мрією, а не життям.
Ви ніколи не забудете цієї книжки.
Даррен Аронофскі
1 травня 2000 року
Реквієм по мрії
Коли Господь не будує дому, даремно трудяться будівничі…
Надійсь на Господа всім серцем твоїм і не покладайся на власний твій розум.
У всіх стежках