Проте буває навпаки. Трапляється, що молоді й недосвідчені програмісти з власної ініціативи беруться переробляти коди колег. Ось, скажімо, Вася, Петя чи Коля відкриває у debugger’і[5] відредагований і скомпільований код, написаний його товаришем, якимось Сашком, Славком чи Микитою, дивиться на виструнчену послідовність циклів, рекурсій і підпроцедур та й каже:
– Ото вже цей Сашко (Славко чи Микита)! Хто ж так програми пише? Ай-яй-яй! Яке неекономне використання ресурсів. І чого його тільки в універі навчали? Це ж примітивна задача, зовсім простенький алгоритм, а він «роздув» програмний код до п’ятнадцяти тисяч рядків! Та тут можна все прописати, вклавшись максимум у п’ять тисяч…
Після цих слів Вася (Петя чи Коля), почухуючись від справедливого обурення, запасається пивом, закочує рукави та починає безжально правити вихідні коди, створені Сашком (Славком чи Микитою)… Днів так за три, маючи перед собою п’ятдесят тисяч хаотично переплетених рядків програмного коду й абсолютно неробочу кінцеву програму, марно намагаючись знайти помилку в рядку за номером 40243, Вася (Петя чи Коля) замислиться над тим, що життя – то дуже інтересна штука, що з вибором професії можна було б не поспішати, і що Сашко (Славко чи, трясця його матері, Микита) не такий уже й дундук, яким видавався три дні тому.
На хворобу за назвою «патологічний потяг до оптимізації» страждають усі без винятку молоді програмісти. Потрібно щонайменше три роки стажу, щоби «програмер» нарешті розкумекав: код робочої програми (цебто програми, що працює відповідно до заданого алгоритму правильно та без збоїв), хай який недосконалий чи неоптимальний, нізащо, за жодних умов не можна змінювати чи оптимізувати. Навіть коли програма робить усе правильно, а ти не знаєш чи не розумієш, чому і як вона працює, однаково не слід нічого чіпати!
Я веду до того, що це правило можна (і треба, чорт забирай!) застосовувати до людського життя. Чуваки, якщо у вашому житті все гаразд, заклинаю: не намагайтеся зробити його кращим!!!
Станом на початок осені 2009-го мені всього вистачало. Усе працювало злагоджено, гармонійно та ритмічно. Усього було вдосталь – як я вже говорив, то був феншуй, глибокий і всеосяжний консонанс між ангелами та демонами в моїй душі. Я почувався задоволеним усім і жив на повну, та, як це завше трапляється, вказуючи на скалку в чиємусь оці, я не бачив дровиняки, котра стирчала з власного.
Словом, усе складалося просто чудово, мов у кіно, – блін, мов у казці! – поки одного дня я не надумав, що настав час зробити таке чудове життя ще кращим, цебто, висловлюючись програмістськими термінами, проапґрейдити його, і… вирішив закохатися.
Твою дивізію вперед…
Що ж цього разу? Звали її… хм… звали її… ну, скажімо, Маруською її звали. А що? Гарне ім’я. Це ж не якась там Тракторина чи, прости Господи, Даздрапєрма.
Маруська працювала в американському посольстві