Гадаю, ні для кого не таємниця, що кожному великому концертові передує цикл затяжних і виснажливих репетицій. Особливо це стосується заходів на кшталт конкурсів краси, під час яких на одній сцені опиняються кільканадцять цілком різнопланових колективів і щонайменше два десятки породистих красунь на додачу з родичами, гримерами, спонсорами, собачками, платтями, косметикою та ще купою мотлоху, що все разом страшенно заважає нормальному проведенню дійства. Перед генеральним постановником стоїть завдання пекельної складності: перетворити весь цей бедлам і хаос на чітко розпланований, професійний і за можливості якомога цікавіший культурний захід.
На початку кожної весни, за кілька тижнів до конкурсу, розпочинався цикл так званих звідних репетицій, на яких збиралися всі, хто задіяні у грядущому конкурсі, й почергово «проганяли» свої номери. Це робилося з однією метою: кожен учасник (чи учасниця) концерту повинен намертво закарбувати у своїй пам’яті, коли, де і за ким він виходить на сцену, а також куди вшивається після закінчення виступу.
Сподіваюсь, ви вже допетрали, що й до чого. Щороку я розминався перед виходом на сцену, а красуні-учасниці готувалися до дефіле. Щороку я переодягався разом із дівчатами за одними й тими самими лаштунками, через що мені доводилося на громадських, так би мовити, засадах защіпати панянкам блискавки на спинах, допомагати знімати вузькі плаття й притримувати їх, коли вони міняли туфельки на босоніжки чи навпаки. Страх та й годі!..
Отаке от нелегке буття сформувало мою свідомість. Позаяк треба бути сліпоглухонімим і дерев’яним, як Буратіно, щоб у такій ситуації не зазнайомитися з кимось із учасниць поближче. А тому щороку я знаходив на свою неспокійну голову пригоди з черговою королевою.
Усе б нічого, якби не один нюанс: я не вмію гратися з вогнем. Образно висловлюючись, мені недостатньо просто погріти руки над багаттям, я завжди чомусь силкуюся вмоститися на нього дупцею. Якщо ж говорити без літературних епітетів і вихилясів, то мало не щоразу в стосунках із протилежною статтю я розслаблявся, дозволяючи собі надміру захопитись, і врешті закохувався по самі, бляха, помідори. Чим усі неслухняні дівчатка не нехтували скористатися.
Водночас я не був дуже наївним і добре знав, на що зважуюсь. Навіть маючи нагоду почати стосунки з чемним дівчуром, який би не мотав мені нерви, я чомусь завжди тягнувся до тих інших, до «королев» на букву «Б», які спочатку витрусять тебе наче килимок, витруть об тебе ноги, а потім витурять, виженуть, спровадять якнайдалі, мов набридливого й облізлого від старості дворового пса.
Нерідко (а якщо відверто, то майже завжди) стосунки з «королевами» завершувалися для мене широкомасштабною трагедією.