– Послала? – доколупувався Алі.
– Ні… ну тобто так… коза…
– А ти?
– А я просто поклав трубку. Уже третій день не розмовляємо, – я зітхнув, а тоді вкинув до рота нового сухаря й узявся злісно розжовувати. – Забудь про неї, чувак. Між нами все скінчено.
Алекс із жалем подивився на мене, певно, подумавши, що це не йому слід «про неї» забути, але вголос так нічого не вимовив. Незабаром із кухні виринув офіціант, безшумно підійшов до столика й поставив перед нами тарелі з бульйоном.
Кілька разів сьорбнувши масну гарячу рідину, я відставив тарілку. Саня на мить перервав трапезу та пробурчав:
– Ну, вона тебе технічно так забацала, чувак… Наче якогось шмаркатого пацана.
Я лише скривився у відповідь.
– Але ти не парся, – продовжив він, постукавши долонею по серці, – ще пару днів ось тут поболить, а потім почне стихати.
«Ти бач, лікар мені знайшовся», – промайнуло в голові. Я й сам знав, що рано чи пізно біль почне вщухати, проте на ту мить від того легше не ставало.
– Слухай, а які в тебе плани на Новий рік? – несподівано змінив тему розмови мій товариш.
Я трохи пожвавішав.
– Хочу потинятися Близьким Сходом. Відвідати Сирію, Йорданію, Ліван… Журнал «Мандри» оплачує мені квитки до Дамаска й назад.
Саня із розумінням кивнув, а тоді ніби ненароком поцікавився:
– Тобі обов’язково летіти цієї зими?
– Що ти маєш на увазі?
– Ти б не міг відкласти поїздку на Близький Схід чи мусиш вирушити саме зараз?
– Та ніби не мушу… – Я скоса зиркнув на товариша, поволі починаючи докумекувати, що він затіяв цю розмову не просто так. – А що?
– Нічого… – зовсім непереконливо протягнув Алі, а потім учепився в мене поглядом і одним махом випалив: – Слухай-чувак-а-поїхали-до-Бразилії!
– Куди? – вирячився я.
– До Бразилії!
Умить перед очима зринуло все, із чим на той час у мене асоціювалася найбільша латиноамериканська країна: кава, Ріо, безмежна сельва, натуральний каучук, запальна самба, непролазний Амазонас, нещадні піраньї, миготливий карнавал, футбол, уподібнений до релігії… Затим попливли уявні картинки можливих пригод із майбутньої подорожі: нові знайомства, цікаві зустрічі в хостелах, вечірки, довгі нічні переїзди, багатоденні переходи нетрищами… І вже за секунду я більше не думав ні про що, крім одного: поїхати! Поїхати за будь-яку ціну. Рвонути світ за очі, зануритися в авантюру, поринути з головою у круговерть пригод, забути про все, що гнітить і скніє в душі, зрештою просто втекти від проблем!
Потужна хвиля ущипливого тепла розливалася моїм тілом. Виникло відчуття, наче хтось щойно вгатив мені цілий шприц адреналіну. Просто в серце. Я не спитав «коли?». Я не спитав «для чого?». Я навіть не поцікавився «чому саме Бразилія?». Натомість бовкнув:
– Так, – і розтягнув рот у широченній усмішці… Певно, вперше за останній тиждень.
Значно пізніше, подумки