Вона таки відповіла.
– Алло… – голос звучав сухо та непривітно.
– Е-е-е… Привіт…
Мовчання.
– Що робиш? – хутко спитав я, аби хоч чимось заповнити вакуум поміж нами.
– Та нічого… Хочу подивитись якийсь фільм.
Я раптом напрочуд чітко зрозумів, що не повинен був телефонувати. Кожна її фраза здавалася ворожою. Але відступати не мав куди.
– Сьогодні чудовий день, – повільно промовляю, ретельно обмірковуючи кожне слово; погода направду видалася славною. – Може, прогуляємось?
– Ні, – без вагань відповіла Маруська. – Немає настрою, – а тоді ледь чутно додала: – Вибач.
Я прикусив губу, щоб не ляпнути нічого зайвого, й розірвав зв’язок.
«Лушпайка», – подумав я.
Зціпивши зуби, відчув, як у грудях закипає розплавлена сталь, просочується крізь ребра та вологими гарячими плямами огортає шию.
І це вже був не нокдаун. То був нокаут. Глибокий нокаут, після якого довго не приходять до тями.
Краще – це ворог хорошого. Коли життя працює гладко й злагоджено, немов швейцарський годинник, не треба нічого покращувати!!! Залиште все, як є…
Розділ 2
Здавалося б, а до чого тут Бразилія?
І ось ти вже зловлений у власному гніздечку, і речі, якими ти володів, тепер володіють тобою.
А й справді, Кідрук, запитаєте ви, що це таке: до чого тут Бразилія?!
Із усією відповідальністю запевняю вас, панове: ми вже за декілька кроків від неї. Зберіться, потерпіть і дотягніть до кінця цього розділу. А я (перед тим як перейти до мандрів безлюдними непролазними нетрями в серці Південної Америки) доведу до кінця скорботно-романтичну історію, через яку мене вдруге за кілька місяців потягло на інший бік Атлантики.
Два дні після розриву з Маруською я ходив сам не свій. Геть зачучверів через те кучеряве дівчисько. Роботу виконував абияк, майже ні з ким не говорив, а коли й перемовлявся, то лаконічними безбарвними фразами, бездумно дивлячись кудись убік, наче й не зауважуючи свого співрозмовника. Друзі та знайомі були вражені від такої разючої та ґвалтовної зміни мого настрою, окремі навіть почали вважати мене вередливим диваком, який без усіляких мотивів надимається, мов бурундук, і самим лише виглядом псує настрій усім навкруги. І тільки Алекс знав справжню причину мого невідрадного трауру.
Опівдні третього дня, більше не маючи сил терпіти мою кислу мордяку, Саня потягнув мене у «Віолет» обідати. Сподівався, що під час трапези я розбалакаюсь і мені хоч трохи полегшає.
Чепурний ресторанчик «Віолет» розташувався у напівпідвальному приміщенні «Індустріалбанку», чия біла багатоповерхова будівля стриміла одразу навпроти нашого офісу. Навіть не накинувши курточок, ми перемахнули