Завершивши п’ятнадцятихвилинне грання, Мідорікава витяг із сумки рушник і витер піт. Потім сидів якийсь час із заплющеними очима, заглибившись у власний світ. А тоді промовив: «Добре. Цього цілком достатньо. Вирушаймо вже назад». Витягнув руку по мішечок і дбайливо поклав його назад у сумку.
– А що у вас у мішечку? – здобувся на відвагу батько Хайди.
– Оберіг, – невимушено відповів Мідорікава.
– Щось таке, як берегиня фортепіано?
– Та ні, радше моє друге я, – Мідорікава втомлено усміхнувся кутиками губ. – Із цим пов’язана трохи дивовижна історія. Дуже довго розповідати, а я зараз надто змучений.
Тут Хайда зупинився і поглянув на настінний годинник. Потім перевів погляд на Цкуру. Звісно, це був Хайда-син. Однак у свідомості Цкуру постаті батька і сина якось нашарувалися, адже синові зараз саме стільки, скільки тоді було батькові. Дві часові реальності химерно переплелися. Може, цю пригоду пережив не Хайда-батько, а ось цей Хайда-син, що тут сидить? Може, ховаючись за особою батька, він розповідає про власне пережиття? Ось таке хибне відчуття заполонило Цкуру.
– То вже дуже пізно. Якщо хочеш, продовжимо іншим разом.
– Та ні, мені ще не хочеться спати, – відповів Цкуру. Щиро кажучи, він уже майже засинав. Але йому кортіло почути, що ж було далі.
– Добре. То я продовжую. Мені також зовсім не хочеться спати, – сказав Хайда.
Це вперше і востаннє Хайда чув, як грає Мідорікава. Так видавалося, що після п’ятнадцятихвилинного виконання «Round Midnight» той остаточно втратив інтерес до фортепіано. «А ви не хочете ще пограти?» – закидав інколи Хайда, але Мідорікава лише мовчки хитав головою. І Хайда здався. Мідорікава наміру грати вже не мав. Шкода, бо в нього справжній талант. Це безсумнівно. Його музика могла впливати на людей буквально фізично, тілесно. Слухаючи його, відчував, як вона переносить тебе в інший світ. Цієї майстерності не так легко досягнути.
Хайда не міг собі уявити, що означає така незвичайна здатність для її володаря. Вона полегшує йому життя чи, навпаки, стає тягарем? Це благословення чи прокляття? А може, вона є всім водночас? У кожному разі, Мідорікава не видавався щасливою людиною. Вираз, який панував на його обличчі, змінювався зазвичай із нудьги на байдужність. Усмішка, що інколи зринала у кутиках його губ, була стриманою і приховувала інтелектуальну іронію.
Якось Мідорікава підійшов до Хайди, котрий рубав і носив дрова на задньому подвір’ї.
– Саке п’єш?
– Якщо небагато, то п’ю, – відповів хлопець.
– Можна небагато. Приходь сьогодні ввечері підтримати мені компанію. Мені вже набридло пити наодинці, – попросив Мідорікава.
– Ну, в мене ще є робота. Зможу хіба десь о пів на восьму.
– Добре,