Кілька годин по тому ситий донесхочу Задивлений на Місяць раптом прокинувся. Сам не знаючи чому, він сів у темряві серед сонних тіл своїх одноплеменців і почав дослухатися.
Жодних звуків, окрім тяжкого дихання навколо, здавалось, увесь світ поринув у сон. Каміння перед входом до печери у світлі місяця в зеніті видавалося білим, мов кістка. Навіть думка про якусь небезпеку здавалася безглуздою.
Потім через якийсь час почувся шурхіт гальки. Нажаханий, але й зацікавлений Задивлений на Місяць підповз до виступу печери й зазирнув через її край.
Від того, що він там побачив, його паралізувало страхом так, що протягом тривалого часу він не міг поворухнутися. За якихось сім метрів унизу, просто на нього світили два блискучі золотаві ока, ці очі так загіпнотизували його, що він заледве розібрав гнучке жилаве тіло, яке перестрибувало з каменя на камінь. Ніколи досі леопард не забирався так високо. Хижак не звертав уваги на нижчі печери, хоч мав би знати, що там теж є здобич. Тепер його цікавила інша жертва, до вищих скель леопарда вабив запах крові.
За кілька секунд ніч розірвали жаскі крики австралопітеків із печери вище. Зрозумівши, що він утратив переваги несподіваного нападу, леопард загарчав від люті. Але він усе ще рухався вперед, бо знав: йому нема чого боятися.
Хижак досяг виступу перед входом у печеру й секунду спочивав просто неба. Запах крові заполонив усе, він наповнював його знавіснілу крихітну свідомість одним нестримним бажанням. Леопард рішуче прослизнув до печери.
Тут хижак схибив уперше, бо від раптового переходу з освітленої місяцем місцини до темної печери навіть його звиклі до пітьми очі на мить осліпли. Австралопітеки могли бачити його силует на тлі входу в печеру ясніше, ніж леопард міг розгледіти їх. Людиноподібні були налякані, але тепер уже не зовсім безпорадні.
Геть не криючись, леопард гарчав і бив хвостом, роззираючись у пошуках жаданої їжі. Якби він зустрів своїх жертв просто неба, у нього не виникло б жодних проблем, але тепер примати були всі гуртом загнані в пастку, розпач додав їм сміливості здійснити неможливе, і вперше вони мали засоби для оборони.
Леопард зрозумів, що щось не так, коли відчув приголомшливий удар по голові. Він кинувся вперед, почувся крик болю, бо кігті його передніх лап розсікли м’яку плоть. Потім леопард відчув біль, немов від того, що щось гостре вп’ялося йому в тіло – раз, удруге й, нарешті, утретє. Він обернувся, воліючи завдати удару, але тіні верещали й танцювали зусібіч, він не міг обрати об’єкт для нападу.
Знову сильний удар поперек морди. Зуби леопарда гризнули щось біле, що падало на нього в темряві, – це виявилася