Ті, що співають у терні. Коллін Мак-Каллоу

до Сіднея залишалося три години ходу, океан вгамувався і його поверхня стала гладенькою, як скло, а з далекої Антарктики підступно підкрався туман і огорнув старий корабель. Меґґі, яка трохи оклигала, здалося, що тепер, коли страхітливе гупання хвиль припинилося, судно ревіло від завданого болю. Воно потроху прокрадалося крізь липкий сірий туман, немов наполохана істота, аж поки згори, з надбудови, знову не долинуло низьке монотонне ревіння – самотній і невимовно сумний звук. Раптом все повітря довкола них наповнилося скорботними гудками – то їхній корабель прослизнув химерно задимленою водою до гавані. На все життя запам’ятала Меґґі звук туманних сирен – із них почалося її знайомство з Австралією.

      Педді зніс Фіону з «Вахіне» на руках, за ним зійшов Френк із малюком, потім Меґґі з валізою, а далі подибали хлопці, ступаючи важко й невпевнено, бо кожен із них ніс той чи інший вантаж. Вони прибули до Пірмонта (ця назва їм нічого не говорила) туманним зимовим ранком наприкінці серпня 1921 року. За залізним ангаром пристані витягнулася довжелезна низка таксомоторів; Меґґі витріщилася на них, роззявивши рота, бо їй іще ніколи не доводилося бачити стільки автомобілів одночасно в одному місці. Педді якось примудрився запхати їх усіх в одне таксі, водій якого зголосився відвезти їх до Народного палацу.

      – Саме те, що тобі потрібно, друже, – сказав він Педді. – Бо то є готель для робочого люду, де хазяйнує Армія спасіння.

      Вулиці повнилися автомобілями, котрі сновигали туди-сюди, а коней було обмаль. Клірі зачудовано визирали з вікон таксі на високі цегляні споруди та вузькі звивисті вулиці, заворожені швидкістю, з якою натовпи людей то зливалися докупи, то розчинялися, немов виконували якийсь химерний міський ритуал. Від Веллінґтона вони були у захваті, але порівняно з Сіднеєм він скидався на маленьке провінційне містечко.

      Поки Фіона відпочивала в одній із незчисленних кімнат курятника, який персонал Армії спасіння любовно називав Народним палацом, Педді подався до Центрального вокзалу, щоби довідатися про поїзд до Джилленбоуна. Хлопці вже оклигали і зволіли піти разом із ним, бо їм було сказано, що вокзал розташований неподалік, а по дорозі до нього – суцільні крамниці, серед яких є та, де торгують льодяниками з морської цибулі. Заздрячи їхній жвавості, Педді здався, бо був непевен, чи витримають його ноги таку пішу подорож після трьох днів морської хвороби. Френк і Меґґі залишилися з Фіоною та малюком; хоча їм теж кортіло піти, але турбота про здоров’я матері переважила. А Фіона, опинившись на суші, й справді швидко приходила до тями. Вона впоралася з мискою супу й над’їла шматочок грінки, що їх приніс добрий ангел у чепчику Армії спасіння.

      – Фіоно, якщо ми не виїдемо цього вечора, то наступного потяга нам доведеться чекати цілий тиждень, – повідомив Педді, повернувшись із вокзалу. – То як – ти витримаєш, якщо ми вирушимо сьогодні увечері?

      Фіона, тремтячи, сіла і сперлася на подушку.

      – Витримаю.

      – Гадаю, нам треба почекати, – вперто заперечив