– Це дуже старий атлас, – зауважив Педді. – Австралія схожа на Америку – розвивається семимильними кроками. Впевнений, що тепер у тих краях набагато більше міст.
На кораблі їм довелося подорожувати найдешевшим четвертим класом. Але, зрештою, то було не так вже й погано, бо подорож тривала лише три дні, а не кільканадцять тижнів, якщо перебиратися з Англії до Австралії та Нової Зеландії. Клірі змогли прихопити з собою лише одіж, порцеляну, ножі, ліжкову білизну, кухонне причандалля та оті полиці з дорогоцінними книжками; меблі ж довелося продати, щоб покрити вартість перевезення нечисленних манатків Фіони з вітальні, а також її спінета, килимів та стільців.
– Навіть чути не хочу, щоб ти їх кинула, – твердо заявив Педді дружині.
– А ти впевнений, що ми зможемо це собі дозволити?
– Абсолютно. Стосовно ж решти меблів Мері каже, що готує до нашого приїзду будинок головного скотаря і що в ньому є все, що нам знадобиться. Я радий, що ми не мешкатимемо в тому ж будинку, що й вона.
– Я теж, – погодилася Фіона.
Педді з’їздив до Вангануї й забронював на всіх восьмимісну каюту четвертого класу на кораблі «Вахіне»; дивно, що корабель називався так само, як і найближче до них містечко. Вони мали відплисти в кінці серпня, і вже на початку місяця почали усвідомлювати, яка велика пригода на них чекає. Собак довелося роздати, коней та возик продати, а меблі завантажити на підводу старого Анґуса Мак-Віртера і відвезли на аукціон до Ванґануї; Фіонині ж речі разом із порцеляною, білизною, книжками та кухонним причандаллям запакували в дерев’яні ящики.
Френк застав матір біля старого спінета. Вона стоячи гладила його рожевувату смугасту обшивку й задумливо дивилася на рештки позолоти, що пристали до її пучок.
– Він у тебе завжди був, мамо? – спитав Френк.
– Так. Коли я виходила заміж, у мене не змогли забрати те, що було справді моїм: спінет, перські килими, софу та крісла в стилі Людовика П’ятнадцятого, а також секретер доби Регентства. Небагато, але все це належало мені за правом.
Її сірі задумливі очі дивилися за синове плече на писану олійними фарбами картину на стіні. З роками вона дещо потемніла, але на ній досі було чітко видно жінку з золотистим волоссям у платті з рожевуватим мереживом, окантованому незчисленними криноліновими оборками.
– Хто то така? – з цікавістю спитав Френк, повернувши голову. – Мені завжди хотілося знати.
– Поважна дама.
– Здається, вона твоя родичка, бо трохи на тебе схожа.
– Вона? Родичка? – відірвавши задумливий погляд від картини, Фіона іронічно поглянула на сина. – Невже я схожа на людину, у якої може бути отака родичка, як ця дама?
– Так.
– То тобі ввижається, а коли ввижається, хреститися