Коли вночі Жульєтта раптом прокинулася, то вона зауважила, що Ґабріель сидить поруч із нею на ліжку немов закам’янілий. Він запалив свічку на своєму нічному столику і, либонь, давно вже спостерігав за сплячою. Вона зрозуміла, що її розбудив погляд Ґабріеля. Чоловік торкнув плече дружини:
– Я навмисне не будив тебе, мені хотілося, щоб ти прокинулася сама.
Вона відкинула волосся з чола. Обличчя жінки було свіжим і ніжним.
– Ти міг без страху мене розбудити. Що мені зробиться? Ти ж знаєш, я ніколи не відмовляюся потеревенити вночі.
– А я, бач, все думав і думав, – невизначено почав той.
– Я божественно виспалася. І голова у мене розболілася не від вашого вірменського вина, а від гри на роялі мого соmment dire? – Demi-соmpatriote[32]. Що за безглузда ідея – оголосити Йогонолук курортом і жити на пансіоні у пана Грікора! Але ще безглуздіший той низенький чорнявий учитель, котрий підніс мені згорнутий у рурку манускрипт. Та й інший, котрий так протяжно завиває в ніс! Він, мабуть, гадає, що розмовляє вишуканою французькою мовою: якийсь гуркіт каміння упереміж із собачим вереском… У всіх вас, вірменів, доволі дивна вимова. Навіть ти, друже мій, не зовсім цього позбувся. Але не будемо до них занадто суворі. Вони, далебі, дуже гарні люди.
– Це бідні-бідні люди, Жульєтто.
Ґабріель вимовив ці слова з важким болем у голосі.
– А я на тебе образилася: помчав до міста, ні слова мені не сказавши. Я б дала тобі харчів у дорогу…
Либонь, турботливі слова дружини не дійшли до чоловіка.
– Я не спав ні хвилини. Багато що згадалося. Обід у професора Лефевра і мій перший лист до тебе…
Жульєтта ніколи не помічала в чоловіка сентиментальності. Тим більше здивував він її зараз. Жінка мовчки дивилася на Ґабріеля. Свічка стояла у нього за спиною, тому обличчя було невиразним, і тільки смутно виднілося тіло по пояс, схоже на велику темну брилу. А Багратян бачив перед собою світлу, залиту мерехтливими відблисками істоту, бо на Жульєтту падало не лише світло свічки, але й відблиск передранкових сутінків, зорі, що займається.
– У жовтні було чотирнадцять років… Найбільший подарунок у моєму житті, але і найважчий гріх. Я не мав відривати тебе від усього твого, не мав права піддавати тебе примхам чужої долі…
Вона взяла сірники, хотіла запалити свічку на своєму нічному столику. Ґабріель перехопив руку Жульєтти, і та продовжувала слухати голос чоловіка, який звучав із тієї безформної чорноти.
– Правильніше було б позбавити тебе цього… Нам треба розлучитися!
Жінка довго мовчала. Їй і на гадку не спадало, що ця дика, абсолютно незрозуміла пропозиція пов’язана з якимись важливими подіями. Пані Багратян підсунулася ближче до чоловіка.
– Я