Ґабріель побачив свою дружину, оточену смиренними шанувальниками. Природно, що вони не сміли навіть відчувати до неї якийсь потяг. Багратян бачив, що щоки дружини розпашіли, а губи палають, як у двадцятирічної юнки. Коли Жульєтта рухалася, він упізнавав її іскристу ходу, так він якось її назвав. Здавалося, що Жульєтта тут, в Йогонолуку, знайшла дорогу до своїх нових співвітчизників, хоч у Європі так часто опиралася спілкуванню навіть із найосвіченішими і найблагороднішими вірменами. І що найдивовижніше: коли в Бейруті їх застала світова катастрофа і вони втратили можливість повернутися додому, Ґабріель побоювався, що Жульєтта буде тужити за батьківщиною. Франція вела найважчу в своїй історії війну. Тут, у Йогонолуку, Багратяни були повністю відрізані від решти світу. Європейські газети навіть випадково не потрапляли в цю глушину. Після довгих блукань прийшов один-єдиний лист, датований листопадом. Від матері Жульєтти. Щастя, що Жульєтта не має братів і не треба про них турбуватися. З обома сестрами вона перебуває в доволі прохолодних стосунках. Шлюб із іноземцем віддалив її від сім’ї. Так чи інак, її нинішній спокій, щоб не сказати легковажність, став для Ґабріеля повною несподіванкою. Дружина жила миттю. Думка про батьківщину тривожила її рідко. На чотирнадцятому році їхнього шлюбу сталося, здається, нечуване: тут, у цьому будинку, Жульєтта нарешті стала ближчою до світу чоловіка. Та давня напруга, що їх і пов’язувала, і віддаляла, – невже вона відпустила їх сьогодні, цього вечора?
І справді, було щось нове в тому, як дружина обняла його і сказала:
– Нарешті, мій друже. Я так хвилювалася.
І поспішила наказати, мабуть із трохи недоречним запалом, подати Ґабріелю вечерю та вино.
Але Ґабріелю повечеряти не дали. Його обступили з усіх боків із розпитуваннями про поїздку в Антіохію. Мухтар Кебусян старанно витягав шию, щоб не упустити жодного слова. І тому, що він був трохи зизоокий, виразнішим ставав недовірливо-боязкий вираз його мужицького обличчя.
Звісно, годі