Нарешті, трохи не долітаючи до Пунта-Аренас, пілот бачить, як сходять нанівець останні кратери. Рослинність густо вкриває там пагорби вулканів, скрадаючи всі вигини. Кожна щілина заповнена цією м’якою тканиною. Ґрунт рівний, схили пологі, про їхнє походження забуваєш. Трава стирає з горбів похмурі знаки.
І ось найпівденніше місто Світу, що повстало завдяки випадковій купці багна між первісною вигаслою лавою і південною кригою. Саме тут, коло чорних потоків, особливо гостро відчуваєш, яким дивом є людина! Неймовірна поява! Не знати, як і чому цей випадковий мандрівний забрів у наче навмисне приготовані сади, заселені лише на короткий термін, на одну геологічну добу, один благословенний день у низці непривітних діб.
Тихого вечора я приземлився у Пунта-Аренас! Прихиляюся спиною до колодязя і дивлюсь на дівчат. У двох кроках від цих втілень вроди іще гостріше відчуваєш таємницю людини. У світі, де все живе тяжіє до живого, де навіть квіти, хилячись під вітром, змішуються з іншими квітами, де лебедеві знайомі всі лебеді, тільки люди замуровуються у своїй самоті.
Який особистий простір захищає між ними їхній внутрішній світ? Мрії дівчини ізолюють її від мене, – як мені подолати таку перешкоду? Що можна знати про дівчину, яка неквапливо повертається додому, спустивши очі долу і всміхаючись до себе, і вже сповнена вигадок і милих небилиць? З думок, зі слів і з мовчання коханця вона могла створити ціле королівство, поза яким для неї відтепер суцільний світ варварів. Я знаю, вона ніби на іншій планеті, бо замкнулась у своїй таємниці, у своїх звичках, у співочих відгомонах спогадів. Народжена вчора вулканами, зеленими моріжками або солоною морською хвилею, вона уже напівбожество.
Пунта-Аренас! Стою, прихилившись спиною до колодязя. Старенькі жінки приходять сюди по воду; про їхню тяжку долю я здатен дізнатися тільки з їхніх рухів вічних прислужниць. Упершись потилицею в мур, тихо плаче дитя; в моїй пам’яті воно так і залишиться славним невтішним дитям. Я чужинець. Я нічого не знаю. Не маю доступу до їхніх Імперій.
На якому ж убогому тлі розгортається багатовида гра людської ворожнечі і приязні, і радощів! Звідки люди черпають цей потяг до вічності, волею випадку кинуті на ледь вичахлу лаву, тим часом, як на них уже насувається нова загроза: піски, сніги?
Їхня цивілізація є лише крихка позолота, яку в одну мить змиє вулканічна лава, морська хвиля, піщана буря.
Вважають, це місто розкинулось на щедрій землі з шаром родючого ґрунту не менш глибоким ніж на землях Босу[3]. Усі забувають, що тут, так само як деінде, життя – це розкіш, і немає на планеті місця, де земля під нашими ногами залягала б цостатньо