– Несподівано, – Євген був відверто здивований. – Що ви йому на це відповіли?
– Поки що нічого. Відповідь маю дати завтра.
Ми замовкли. Мирон дивився крізь мене на сусідній столик, за яким проводили свій вечір три гарненьких дівчиська. Я ж згадував Гаруна, яким він був на тих всіх війнах, що довелося нам пройти разом.
Олександр Віталійович Хименко належав до тієї породи людей, яких прийнято величати одним простим словом – дитбудинкові. З перших своїх кроків по нашій грішній землі такі люди знають одну лишень правду – їм нема на кого сподіватися, окрім себе. В дитинстві вони ще вірять в чудеса, що ось відчиняться двері і на порозі з’являться мама з татом, але минають роки, а ніхто так й не приходить. Їхня школа життя не схожа на інші. Навіть у мене, людини, яка ніколи не знала свого батька, все було не так, як у дитбудинкових. Мій батько загинув на виробництві, врятувавши життя своїм колегам, і тому я був сином героя, що в умовах Радянського Союзу давало свої плюси. Хименкові ж від батька залишилося тільки одне слово «Віталійович», а яким був той самий Віталій, ніхто не знав, бо ніколи його не бачив.
Ми познайомилися з Гаруном в училищі. Я був старшим за нього і вже розпочав свою роботу в КДБ. Моїм завданням у перші роки служби було шефство над іншими, молодшими, менш досвідченими, проте перспективними, які навчалися в училищі.
– Зверни увагу на ось цього хлопця, – порадив мені мій наставник, вказуючи на Хименка.
– А він того вартий? – жартом спитався я.
– Не розчарує. Має стержень і жадобу до знань. Проте в наявності й лихий характер.
– Ми усі тут не без характеру.
Я почав спостерігати за Хименком, перевіряв його і випробував. Гарун з впертістю людини без батьків проходив усі труднощі, і по закінченні навчання я зробив так, аби він опинився у моєму управлінні.
Далі були будні нашої служби, Афганістан, розпад Союзу, нова країна і нова структура, проте зі старими кадрами. Все руйнувалося на наших очах, але ми ще вірили, що Україна здатна побудувати нову державу.
Коли ж одного разу Гарун не прийшов на роботу, я все зрозумів. Ввечері біля дверей моєї квартири мене перестріла жінка і передала листа.
– Він казав, що вірити можна лишень вам, – мовила вона до мене, а потім зникла.
Прочитавши листа, я не став шукати ту жінку, або ж самого Гаруна, бо розумів, що вже нічого не змінити, не виправити, адже підполковник СБУ Хименко зробив свій вибір. Він був не на користь держави та патріотизму, а виключно, аби прожити роки, що залишились, так, як цього прагнула його душа, не зважаючи на команди зверху. Я ніколи не засуджував його. Напевно, через це ми й залишилися друзями.
– Знаєш, Євгене, а в Кандагарі Гарун був одним з кращих, – сказав я Мирону після спогадів. – Війна жила в ньому. Він був продуктом свого часу і політики тієї країни, в якій ми усі народилися.
– Ви вважаєте, він може стати нам у пригоді?
– Атож! Він не боїться крові й бруду, так само як смерті та таємниць. Він виконає поставлене