– І як? – запитав я його перед тим, як заснути.
– Та так, – відповів він мені, приховуючи лукаву посмішку.
– Ну-ну, – сказав я і заплющив очі.
Коли ж я їх розплющив, а літак почав зниження над Женевою, книжка усе ще залишалася в руках Мирона.
«Впертий читач», – подумав я, розтираючи шию.
Нас ніхто не зустрічав, та ми цього й не потребували. Виходячи з аеропорту, ми ретельно вивчали усіх, хто міг здатися нам підозрілим. До міста ми добиралися поодинці. Поселилися теж у різних готелях і вже зустрілися на прогулянці біля фонтана.
– Як твій Бальзак? – запитав я Мирона, коли він підійшов до мене.
– Вже друге століття поспіль спочиває на Пер-Лашез, – була на те його відповідь.
Я подивився на годинник. За десять хвилин Гарун мав вийти на зв’язок. Я не сумнівався у ньому, але те, що я почув, приголомшило мене навіть більше, ніж смерть Андрія Хворостенка.
– Я дам тобі те, що ти просиш. Навіть більше, – сказав він. – Але за однієї умови.
– Я слухаю.
– Ти візьмеш мене з собою.
– Куди? – не одразу зрозумів я.
– В зону АТО. Засидівся я тут. Думаю, що в мене вистачить сил, аби вкоротити віку декільком покидькам.
– Ти жартуєш? – я не вірив тому, що чув.
– Аж ніяк. Або ти береш мене з собою і отримуєш гроші, або ми п’ємо останню чарку і ти відлітаєш назад сам – без мене і, звісно ж, без грошей.
– Це шантаж, – зауважив я йому.
– А як ти думав, мій друже Бульдоже? В цьому світі тільки шантаж здатний гарантувати хоча б якусь стабільність.
– Я подумаю, – мені потрібно було виграти час, аби продумати відповідь. Але вже в ту саму мить, як Гарун виявив бажання їхати на війну, я зрозумів, що він не відступиться.
– Думай. Проте не довго. Чекатиму тебе завтра на цьому самому місці, – сказав він, потиснув мою руку, кивнув Мирону, який прогулювався на певній відстані і від’їхав у своїх алмазних справах на спортивному бентлі.
Мирон підійшов до мене.
– Ми задоволені? – запитав він мене без жодної іронії.
– Не зовсім, – пригнічено відповів я.
– Тобто?
– Йдемо вечеряти. За їжею про все й дізнаєшся.
Ми всілися в затишному ресторані в самому центрі Женеви. Привітний офіціант пропонував нам різні вина, прославляючи їхні якості та смак, але, врешті-решт, ми обрали горілку.
– Ви росіяни? – спитався він, і в тому голосі промайнули обережність, зневага та страх.
– Друже, ніколи не кажи, що ми росіяни, бо ми білоруси, – серйозним тоном відповів йому на те Мирон, і офіціант розслабився.
– Я вже подумав…
– Ти не думай, а краще неси нам горілку, – продовжив Мирон.
– Звичайно. Вважайте, що вона вже тут.
Коли він відійшов, я спитався Євгена:
– Чому саме білоруси?
– А хто? Може казахи