Південна Корея починала свій дивовижний шлях з відсутності природних ресурсів, браку продовольства й американської продовольчої допомоги, людей, які були готові старанно працювати за мінімальну плату. Саме люди і стали ключовим ресурсом майбутнього зростання.
Політика цивільного уряду, що перебував при владі з 1953-го по 1961 рік, зазнала краху. До влади в результаті військового перевороту прийшов генерал Пак Чон Хі.
За підтримки США за отримані іноземні кредити будуються фабрики, які на імпортній сировині за західною технологією виробляють продукцію для подальшого експорту. Як в аграрній країні, що відчуває брак продовольства, можливо було знайти керівників для промислових виробництв? Рецепт був простий. Фактично серед тих фермерів, що були в країні, були відібрані найбільш хазяйновиті та організовані, і їм було доручено займатися абсолютно новою діяльністю. Витоки південнокорейських концернів – на полях у вирощуванні рису. Ставка спрацювала. Слухняні й терплячі корейці, які боролися за виживання, були готові вчитися і працювати не покладаючи рук. Вчитися і працювати, працювати і вчитися. Політика державного протекціонізму в корейському випадку спрацювала. Західні союзники закрили очі на преференції, які отримували південнокорейські виробники. На першому етапі будівництво корейського дива було дуже далеким від методів ліберальної демократії. Отримавши перші результати економічного зростання, корейці за допомогою американських консультантів визначили наступні кроки – розвиток металургії, суднобудування, хімічної промисловості. Держава інвестувала зібрані податки в освіту та інфраструктуру, при цьому соціальні стандарти не підвищувалися, тягар піклування про хворих і літніх людей перекладався на сім’ї.
Зростання промисловості призвело до золотих вісімдесятих. Корейські заводи стали перетворюватися на бренди, нехай поки що й не найвищого рівня, американська фінансова допомога була більше не потрібна. На цьому підйомі почалося пом’якшення авторитарного режиму, поступова демократизація суспільства. Держава поступово зменшувала свою роль у визначенні економічної політики, передаючи її вже сформованим великим концернам, які стали стрижнем економіки, а навколо них активно розвивався малий і середній бізнес.
Темпи розвитку Південної Кореї були стабільно вищими за середньосвітові, а також вищі, ніж в розвинених країнах, що давало можливість стабільно скорочувати розрив з ними, піднімаючись все вище й вище сходами економічного добробуту.
Шлях був досить тернистим. Наприкінці 90-х Кореї ще довелося пережити глибоку кризу, пов’язану з відтоком спекулятивного капіталу. Багато тоді говорили, що вибудована економічна модель незабаром дасть тріщину і призведе до тривалого