Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Анджей Сапковський
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия: Відьмак
Жанр произведения: Героическая фантастика
Год издания: 2014
isbn: 978-617-12-2408-7,978-617-12-2405-6,978-617-12-1656-3
Скачать книгу
у Ґеральта. Їхали ми крізь ліси Верхнього Заріччя, яке також зветься Лівобережжям, диким і практично безлюдним краєм, що простягнувся між Яругою і підніжжям гір Амелл, що звалися Стоками, зі сходу обмежених долиною Дол Анґра, а від заходу – болотистим міжозер’ям, назва якого якось вилетіла в мене з пам’яті.

      На край той ніхто ніколи не виставляв претензій, і тому ніколи не було добре відомо, кому той край дійсно належить і хто ним володіє. Здається мені, могли про це трохи розповісти чергові володарі Темерії, Соддену, Цінтри й Рівії, які з різним ефектом сприймали Лівобережжя як лен власної корони й часом доводячи свою рацію вогнем і залізом. А потім з-за гір Амелл надійшла армія Нільфгарду – й більше ніхто не мав нічого сказати. Як не було й сумнівів стосовно ленних прав чи земельної власності. Все на південь від Яруги належало Імперії. В цю мить, коли я пишу ці слова, до Імперії також належить уже й чимало земель на північ від Яруги. За відсутності точної інформації – не знаю, скільки й наскільки далеко на північ вони тепер лежать. Повертаючись до Заріччя, дозволь, милий читачу, зробити дигресію, яка стосується історичних процесів: історія цієї території часто твориться і формується трохи випадково, як побічний продукт конфліктів зовнішніх сил. Бо історію цього краю часто творили нетутешні. І хоча нетутешні бувають причиною – результати завжди й незмінно переживають тутешні. Заріччя це правило стосується повністю.

      Заріччя мало свою людність, корінних зарічан. А їх постійні перепиханки й битви, що тягнулися роками, перетворили на старцівство й змусили до міграції. Села й поселення пішли за димом, руїни садиб і перетворені на вугілля поля поглинула пуща. Торгівля підупала, каравани оминали занедбані дороги й шляхи. Ті нечисленні з зарічан, які лишилися, перетворилися на здичавілих бурмил. Від росомах і ведмедів відрізнялися вони головно тим, що носили штани. Принаймні деякі. Чи то: деякі носили, а деякі відрізнялися. Був то – у масі своїй – народ нелагідний, простецький і грубіянський.

      І тотально позбавлений почуття гумору.

* * *

      Темноволоса дочка бортника відкинула за спину косу, що їй заважала, і повернулася до люто-енергійного обертання жорна. Зусилля Любистка були даремні – слова поета, здавалося, взагалі не доходили до адресатки. Любисток підморгнув решті компанії, удав, що зітхає і зводить очі до стелі. Але не здавався.

      – Не ліпо, – повторив він, шкірячи зуби, – не ліпо лі тобі бяшеть: скоч до підвалу по пиво.[28] Адже мусить десь тут бути льошок укритий, а у льошку – барильце. Я правий, красунечко?

      – Дали б ви, пане, дівці спокій, – гнівно сказала бортниківна, висока худа жінка дивовижної вроди, яка крутилася в кухні. – Та й мовила я вже, нема у нас ніякого пива.

      – Дюжину разів вам, пане, про те мовлено, – підтримав дружину бортник, перериваючи розмову з відьмаком та вампіром. – От ми вам налисників з медом зготуємо, тоді й поїсте. Але спочатку хай дівчина у спокою зерно змеле, бо ж без борошна й чародій налисника не зробить! То ж вара від неї,


<p>28</p>

Любисток при розмові з донькою бортника використовує частину знаменитої для кожного освіченого поляка фразу: найстаріше з відомих польських речент, які дійшли до нас. Ця фраза із так званої «Генріковської книги» – книги цистеріанського монастиря у Генрікові, у Шльонську, серед латинського тексту. У справжньому своєму, латинізованому, вигляді фраза має такий вигляд: «Day ut ia pobrusa, a ti poziwai» (зазвичай її перекладають як «Дай, я покручу (жорна), а ти відпочивай»). Оскільки в історії української літератури подібних аналогів, здається, немає, у перекладі було вирішено використати першу фразу з тексту також цілком знакового – «Слова про Ігорів похід».