– Buon giorno![3]
Здригається з несподіванки. Озирається. До неї наближається модно вбрана незнайомка, у гарячо-жовтого кольору светрі-плащику без застібок із широкими напіврукавами й темно-синій прямій сукні під ним. Через плече у неї перекинута маленька торбинка. Волосся жінки модно пострижене й заміліроване у два відтінки рудого, а очі сховані під сонцезахисними окулярами. Дарина уважно придивляється. Хто вона?
– Come stai?[4] – все ще з віддалі продовжує з нею свій монолог незнайомка.
Заціпеніло дивиться на жінку, котра, як здогадується, звертається до неї італійською. Якби ж вона розуміла, знала, що та говорить, про що її запитує, що від неї хоче.
Врешті-решт губи незнайомки розтягуються в усмішці й вона знімає окуляри. Розкривши руки для обіймів, підходить.
– Дарино!
Не зовсім звільнившись від перестраху, Дарина впізнає у ній свою давню подругу Галину. Полегшено видихає.
– Галю! Ох… Яка ти! Налякала мене, – зізнається щиро.
Галина по-дружньому тепло обіймає Дарину, а та стоїть нерухомо, звісивши руки вздовж тулуба, все ще не в змозі отямитися.
– А чого ти така перелякана? Не впізнала? – Сміється подруга.
– Не впізнала! Ти… так змінилася! На італійку стала схожа! – Дарина з легким усміхом дивиться на подругу. Їй потрохи відлягає від серця: похвилювалася й понервувала, але Галя таки приїхала за нею.
– Думала, тебе тут саму покинули? – запитує, не очікуючи відповіді. – Трафіко проклятий!
– Що? – Дарина знову не розуміє, що і про що говорить подруга.
– Коли машин на дорозі багато, в італійців це трафіко називається… Я вже й забула, як це українською?… – Тепер вона запитально дивиться на Дарину, сподіваючись від неї підказки й сама силкуючись згадати відповідник у рідній мові. – Згадала! Трафіко – затори. Так? Робочий час, затори на дорогах великі.
Галина не лише ззовні, а й поведінкою геть не схожа на ту, якою її знала Дарина у часи проживання подруги на буковинській землі. Вона навіть розмовляє якось по-іншому. Незалежно від частого вживання італійських слів. У голосових інтонаціях подруги з’явилися неприховані нотки безсумнівної впевненості в собі. Може, тут по-іншому не виживеш.
– Ну… чого стала?! Ноги в руки і пішли! Давай торбу! – скомандувала Галина. Першою нахилилася