Жени від себе навісний кінець.
Поліську Січ, посвятну і сувору,
Веде з підпілля Бульба-Боровець.
Кріпись, народе, не ховайся в нору,
Куди втікає лиш партацький мрець.
Простуй до волі серед бід і лиха!» —
Голосить гасло бойове Теліга.
На сторінках «Літаврів», перше число яких вийшло в світ 16 листопада 1941 року, проповідувалися націоналістичні ідеї, друкувалися кращі зразки української літератури, читачі мали змогу ознайомитися із творами Є. Маланюка, О. Олеся, О. Ольжича, О. Стефановича та інших, які були заборонені для друку в радянській Україні, а також з творами письменників, знищених більшовицьким режимом, – Є. Плужника, О. Влизька, Г. Косинки, улюбленого письменника Олени Теліги М. Хвильового та інших.
Недовго судилося гриміти «Літаврам», 7 грудня вийшло останнє, четверте число. У неймовірно тяжких умовах працювала Спілка українських письменників. Але за короткий час Олені Телізі вдалося згуртувати навколо себе чимало талантів. 15 січня 1942 року вона писала Олегові Лащенкові до Праги: «Боже мій, який цікавий журнал можна би видавати тепер у Празі, коли б я передавала звідси матеріял!» Безумовно, це було результатом невтомної діяльності Олени Теліги, великої притягальної сили її особистості.
Дні Олени Теліги були вщерть заповнені роботою. Її бачили то в редакції «Українського Слова» на вулиці Бульварно-Кудрявській, 24, то в приміщенні Спілки українських письменників на Трьохсвятительській, 23, то на Короленка, 54 (тепер – Володимирська), де розмістилася Українська Національна Рада, то на бульварі Шевченка, 10, в очолюваному Іваном Кавалерідзе відділі мистецтв міської управи Києва, то в самій управі. Завжди підтягнута і елегантна, незважаючи на голод і холод у Києві, бадьора і готова підтримати інших.
Олена Теліга потурбувалася про створення при Спілці українських письменників кооперативу «Слово», який допомагав налагодити постачання письменникам додаткового хліба, зверталася до Українського Червоного Хреста в справах допомоги тому чи іншому письменникові. Марко Антонович, який восени 1941 року працював у видавництві «Українського Слова» і якийсь час мешкав в одному «колгоспному» помешканні на нинішній Володимирській вулиці разом з Оленою Телігою та іншими товаришами, котрі прибули з похідними групами ОУН, так згадував ті часи: «Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві тоді була поліційна година від смеркання до світання. У цілому помешканні була єдина тепла, або може краще сказати, не дуже холодна кімната – кухня, і там ми їли спільну вечерю, яка день у день складалася лише з однієї страви: гороху, звареного на воді, без солі й товщу, – а все ж таки це була основна наша їжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденні переживання, різні зустрічі, справи. І хоч Олена Теліга була найстарша між нами – їй тоді було вже понад тридцять, – вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми брали