А стрибав він, як і раніше, як тоді, коли у нього була натуральна ніжка – високо, далеко й миттєво. Стриб і – його немає. Отаку штукенцію придумав йому художник Архип Куїнджі та ще й вправно його приладнав до живого тільця. Наче коник і народився з тією деревинкою.
І коли подружжя Куїнджі перебралося до Санкт-Петербурга на постійне проживання, то буцімто забрали з собою і коника з дерев’яною ніжкою: він жив у них у шкатулочці, схожій на маленьку хатку. Віра поставила шкатулочку на рояль, якимись крихтами його годувала – коник і жив собі.
Жив приспівуючи. Бо й справді співав – і в шкатулці, і вибравшись з неї на білий рояль. Любив сюрчати ночами. А вдень, вилізши із шкатулки, мандрував по роялю, що був для нього великим світом. Як Архип казав – «променадив». А коли хто з господарів сідав за рояль, з першими акордами коник вибирався зі шкатулки і сюрчав у такт мелодії – підспівував своїм господарям.
Ідучи до своєї майстерні, Архип Іванович незмінно брав із собою шкатулку, ставив її біля мольберта і малював черговий свій шедевр. Працюючи, злегка за звичкою підспівував.
Коник із дерев’яною ніжкою вибирався зі шкатулки – для цього в ній була крихітна драбинка, – всідався на краю і в такт художникові сюрчав…
А часто ночами Архип і Віра, прокинувшись, лежали й слухали, як на всі лади сюрчить їхній постоялець. Він невтомно тюрлюкав на невидимій скрипочці своїй, й спів його нагадував подружжю Куїнджі про Україну, теплий південь, Маріуполь на Кальміусі при впаданні його в Азовське море…
Зими у Санкт-Петербурзі не ласкаві – суворі, із крижаними вітрами. А коли з Фінської затоки, із студеного Балтійського моря чи здалеку, з Північного полюса, до Санкт-Петербурга прилітали холоди з хуртовинами і з тріскучими морозами – так було затишно у теплім помешканні слухати сюрчання маріупольського коника.
І чим суворіші холоди насувались на північну столицю імперії, тим завзятіше в будинку Куїнджі виспівував коник, навіваючи господарям милі спогади про далеку батьківщину їхню…
Розчулений коником, Архип Іванович часто обдумував сюжети майбутніх картин або й працював над ними, навіяними Україною. Так з’явилися «Вечір на Вкраїні», «Українська ніч», «Дніпро». Художник почав підготовчу працю над майбутнім шедевром – «Місячна ніч на Дніпрі».
Коник, що жив у художника в шкатулці на роялі, наче зачіпав своїм сюрчанням у його душі невидиму сокровенну струну. Вона бриніла, і Куїнджі із запалом, не знаючи ні дня ні ночі, працював над картиною. І здавалося Вірі й Архипу, що холодні ночі в Санкт-Петербурзі вже тепліші, бо перед внутрішнім їхнім зором поставала далека Україна – мальовнича, прекрасна, тепла і сонячна…
Коник часто гуляв по роялю, він так звикся зі своєю дерев’яною ніжкою, що стрибав ще вправніше, аніж із живою. Це ж треба було крихітній комасі так припасувати деревинку, що вона й не відчувала її – певно, Архип Куїнджі таки був майстром на всі руки.
Легенда це? Билиця?
Чи – правда щонайправдивіша?
Не