Молоде подружжя було на вершині свого щастя – ще й тижня не минуло після їхнього весілля. Молодий сидів, обхопивши руками коліна та поклавши на них голову, і замріяно дивився на зелене різнотрав’я лук, убираючи в себе ту красу.
Молода дружина, простеливши білосніжний рушник, викладала на нього принесені наїдки: поставила розмальований глечик із молодим вином, кухлики, мальований таріль із духмяними пиріжками. А готуючи підполудне, намугикувала пісеньку, що «хороше під вербою вдвох із тобою».
Архип, переповнений щастям, повторював за дружиною, що і йому «хороше під вербою удвох із тобою»…
А на луках тільки й чулося:
– Сюр-р-р!..
– Сюр-р-р…
Тюрликали, сюрчали коники, невидимі, грали на невидимих своїх скрипочках. І раптом один із них засюрчав над ними, певно, всівшись на гілці верби, що звисала над простеленим рушником.
– Сюр-сюр-р-р…
Голосистий такий.
Віра, урвавши свою пісеньку, завмерла, прислухаючись до того сюрчання, що линуло з верби.
– Це він мені підспівнув, – усміхнулась до чоловіка.
Архип із нею погодився, і вони якийсь час мовчки слухали сюрчання, що долинало відкілясь ізгори. І було так гарно і лагідно у світі білому. Але сюрчання урвалось раптово. Молоді не встигли і переглянутись, як ще мить тому невидимий музика вже сидів перед ними на білому рушнику – довговусий, довгоногий, зелений… Ворушив вусами, як наче принюхувався та роздивлявся, куди ж це він потрапив. Спершу подумали, що він зістрибнув з верби, аж тут Віра прошепотіла:
– Поглянь на нього, Архипе… Він же калічка, бідолашний. У нього немає однієї ніжки…
Коник, до якого Архип простягнув руку, чомусь не міг утекти. Хоч зазвичай вони прудкі і завжди рятуються від небезпеки стрибанням – раптовим, блискавичним і сильним…
Задні ноги у коника лише для стрибання, пересуватись ними він не може. А ось стрибати… У спокійному стані коники повзають по траві, чіпляючись за травинки передніми ніжками, а якщо його потривожити, то він упирається кінцівками гомілок задніх ніг, а тоді блискавично випростовує ноги і – гоп! Стрибок уперед. Тільки його й бачили. Ще й крильця допомагають йому миттєво й безгучно зникнути, наче розчинитися на очах у зеленій траві.
Але в коника, що впав із верби (мабуть, через свою необачність), не було однієї задньої ніжки. Тому він міг лише повзати і не зумів утекти, як Архип легенько взяв його двома пальцями. Роздивившись гостя, Архип показав його дружині.
– Ой, бідолашне… – жалісливо зітхнула дружина. – Таки справді у нього немає ніжки. Тому він приречений. Хто ж його так…
Мабуть, пташка якась клюнула. Життя він своє урятував, але ноги позбувся. Тепер його може спіймати хто завгодно.
– Пропаде бідолашка…
– Пропаде, – погодився