Думаю, що вони мають рацію. І тому треба велику та прицільну лінію вести на освоєння англійської мови. Саме завдяки англійській мові піднялися Індія, Китай і Латинська Америка. Мусять англійською вести діалог німці з французами, а іспанці з італійцями. Мусимо і ми.
Сам Бог каже, що треба зосередитися на майбутньому. Треба вчити і російську, і англійську – це не заважатиме патріотизму. Та особливо треба зосередитися на англійській. Російськомовний Юрій Іллєнко в Канаді та США одночасно вчив на кінофестивалі обидві мови. Зараз мені важко уявити більшого націоналіста.
Я себе ніколи не вважав дисидентом. Я ніколи ним не був.
Я вважав себе людиною з патріотичними поглядами. Я не прагнув виступати та голосно говорити про ці погляди – я хотів їх втілювати за допомогою своєї реальної роботи. Я був, як робочий віл, робоча бджола, я не був людиною, що б’є в барабан і кричить про себе.
Так само я дуже шанував Івана Дзюбу, котрий робив свою роботу та водночас голосно говорив про свої погляди. Також любив Аллу Горську та Віктора Зарецького – вони були моїми друзями, їхній син та невістка – також мої друзі.
Якщо ви не дисидент, то вас можна назвати конформістом?
Звичайно. Я 30 років був членом КПРС. Гріх було б не вважати мене конформістом. Скрипник і Хвильовий були комуністами і великими українцями.
Але «конформіст» для мене – не лайливе слово. Це людина, котра знає ситуацію, розбирається в ситуації та робить ті кроки, які вважає потрібними.
Мені вистачає енергії. Як казав Сталін, посилаючись на Антея, можна притулитися до землі – і буде енергія.
Я можу навіть підзаряджати інших – я люблю своїх людей. Люблю також своє село, де черпаю енергію. Люблю місто, в якому живу, попри те, що воно до мене жорстоко ставиться, попри те, що воно вбило мого сина. Я люблю Київ-убивцю. Намагаюся зрозуміти за що. Це трагічно і боляче.
Але так багато прекрасних речей навкруги. Я тішуся, що живу.
У вас є життєва ціль, сенс життя?
Це саме життя. Щодня я оточений радостями та печалями. І радості, і печалі – це величезні крила. В мене великий розмах крил – і в трагізмі, і в радощах.
Не боїтеся смерті?
Боюся болю. Смерті не боюся.
Я думаю про журналістику краще, ніж вона сама про себе думає. Я вважаю її четвертою владою. Вона наймолодша за віком представників – журналістами є переважно молоді люди. Це надзвичайно цікаво – і Юля Мостова, і Сергій Рахманін, і журналісти «Дня», і «Коментарі», і Анатолій Стреляний, і Віталій Коротич.
Але журналістиці бракує гостроти, відваги та відчайдушності. Трохи не вистачає інтелекту. Взірець – італійський журналіст Роберто Савіано та його репортаж «Ґоморра» про італійсько-китайську корупцію.
В Україні журналістика справді є четвертою владою? Чи це лише словосполучення?
Як і інші влади. Як і законодавча,