І лютий гнів
На всіх царів.
Один – жіночий ряд. Там покритки
Замучені, із безрозумним горем,
Із випитим лицем, із поглядом суворим
Стоять і мнуть хустки.
А другий ряд – катовані солдати,
Забиті лозами, посаджені за ґрати.
А серед них і кістяки, мерці
Шпіцрутени тримають у руці,
І козаки замучені, й казахи
Похнюплені – орбіти без очей,—
І вітер розвіває чорні лахи
Над білими цурпалками плечей.
Од заходу до сходу – два ряди.
Вже крики звідусіль: «Пора – веди!»
І він, Тарас, веде катів людських.
Січуть шпіцрутени вельможні пишні спини,
І так горлає їхній зойк невпинний,
Щоб в майбутті він за віки не стих.
Тарас веде Миколу, що його
Хотів засипати казахськими пісками.
На спині пещеній танцює вже вогонь,
І Олександр Романов йде з братами,
Їх святить гнів народів… Свист і свист.
Він опритомнів у тяжкому горі…
Це хуртовина бляхи білий лист
Зірвала – грімкотить і цьвохкотить надворі.
І гасне свічка, як його життя.
Він другу світить. Тужно вітер свище.
Даремно в шибку б’ється каяття,
В душі стліває чорне попелище…
Я тебе чекала роки й роки,
Райдугу пускала з рукава
На твої задумані мороки,
На твої огрозені слова.
Я тебе в Закревській поманила,
Я душею билась в Рєпніній,
А в засланні крила розкрилила
В Забаржаді, смуглій і тонкій.
Ні мотиль-актриса Піунова,
Ні Ликери голуба мана
Цвітом не зронилася в грозову
Душу вільну, збурену до дна.
Я б тобі схилилася на груди,
Замість терну розсівала мак,
Та мені зв’язали руки люди,
«Хай страждає, – кажуть, – треба так».
Хай у ньому сльози доспівають
В ненависть, в покару, у вогні,
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.
Я – Оксана, вічна твоя рана,
Журна вишня в золотих роях,
Я твоя надія і омана,
Іскра нероздмухана твоя.
З шибки впурхує в кімнату зграя горобців,
всідається біля свічки і цвірінчить:
Ми – українські горобці,
Як оселедці, в нас чуби,
Вкраїнський усміх на лиці,
Вкраїнські писки і лоби.
Що нам сипнуть, те ми клюєм,
Чолом за ласку віддаєм.
Цар нас шугнув, і ми – о страх! —
Всі пурхнули по смітниках.
То служимо в своїх панів,
Як Бог велів і цар велів,
То мостимося до чужих
І в урнах порядкуєм в них,
А те, що Україна гола, —
Нам соромно за наші вола,
Ми обминаєм наш смітник —
Вже одбуяв козацький вік, —
І