Німа. Юлія Гук

вони знайдуть розвагу серед навколишніх предметів, приміром вони можуть гратися листочком від дерева чи патичком. Діти, у яких було обмаль іграшок у дитинстві, виростають креативнішими за інших, розумнішими та щасливішими. Вони вміють тішитися дрібницями. Їм удосталь обмеженої кількості речей. Вони менше чіпляються за матеріальне. Цього не вистачає дорослим. Маючи й так чимало речей, вони чомусь прагнуть здобути ще більше. Часто дорослі – це великі діти. З багатством приходить дурнувата турбота: усе вберегти й примножити набуте. Дорослі бояться втратити навіть ті речі, якими ніколи не користувалися. Так званий ефект Плюшкіна.

      Насправді, Тасіті не потрібно навіть торкатися улюблених речей. Вона самодостатня й вільна від умовностей. Але зараз це конче потрібно. Згодом вона усвідомить непотрібність цих рухів.

      Що уявляє Тасіта, заплющуючи очі? Я не хочу про це знати. Я боюсь її фантазій.

      – Що це в тебе на комірі? – Короткі криві пальці потягнулися до сорочки.

      Піддослідна сахнулася від її руки.

      – Талісман. Щоб не зурочили. Давній талісман. Ще бабуся розповідала про нього. Сильнішого не буває. Окрім того, що тебе ніхто не може зурочити, він ще й повертає зло тому, хто бажає його тобі. Чужим людям не можна торкатися, – випалила піддослідна.

      О так… вона вміла брехати…

      – Цікаво… А є якийсь особливий обряд виготовлення цього талісмана? – зацікавлено витріщилася жінка.

      У її віці жінки якраз починають вірити в такі речі. А може, вона занадто наївна?

      – Ні, немає. Просто чіпляєш якомога більше шпильок і поєднуєш їх ланцюжком, – стенула плечима Тася (вона насміхалася з жінки).

      Тонкогуба задумливо покивала головою. Потім дістала з сумки пляшку дешевого коньяку й два пластикові стаканчики.

      – Давай – за знайомство?

      – Ми ж на роботі…

      – Я тебе прошу, керівництво сюди не заходить. А клієнти готові тобі взуття лизати, тільки б ти знайшла їм нормальну роботу. Ніхто ні про що не дізнається, – відмахнулася жінка, наливаючи блідо-коричневу рідину. – Так… Мене звати Світлана Анатоліївна.

      – Тасіта… – Піддослідна задумливо зазирнула в стаканчик.

      Вона не любила коньяк. Але любила пити.

      – Тасіта? – здивовано зиркнула на неї жінка.

      Точно, я зовсім забула пошукати в словнику, що означає її ім’я.

      – Тасіта, – повільно повторила дівчина, – це латинське ім’я. Воно означає – німа.

      13.01

      Завжди існує певна усталена думка.

      Сьогодні Світлана Анатоліївна знову навідала піддослідну. Вона вдруге принесла з собою коньяк. Тепер Тася сприймала її спокійніше. Вона лояльно ставилася до людей, які пригощали її коньяком. Вони говорили про спітнілого смердючого здорованя керівника.

      – Знаєш, він реально страшний. Буває такий злий, що просто жах. – Запалі щоки жінки почервоніли чи то від алкоголю, чи то від морозу.

      – А мені він видався доволі нерішучим…

      Дівчина