– Пригощайтесь.
Простягую їй відкриту пачку своїх цигарок.
– Я такі не курю. – Бабця міцно стискає сухі, потріскані губи.
Знизую плечима й грюкаю дверима перед самісіньким її носом. Не сьогодні. Сьогодні ми не турбуватимемо дівчинку. Вона все ще корчиться на підлозі під стіною.
– Н-да… Тобі сьогодні пиво не допоможе. Ані вино…
Піддослідна лише судомно здригається. Мобільний розривається від телефонних дзвінків – ситуація погіршується. Попри все бажання визнати її мізантропом я не можу. Вона не ненавидить людей. Тася просто не може бути серед них через свою відмінність. І вони її також цураються. Її перебірлива щирість та правдивість відштовхує. Краще солодка брехня, еге ж? Ці проблеми почалися ще в університеті, коли вона говорила в обличчя викладачам те, що думала, коли називала своїх одногрупниць «тупим стадом» за те, що давали хабарі викладачам. Ми живемо у світі, де навіть суб’єктивна оцінка не минає безкарно. Тасю завжди дратувала залежність від цих дурних папірців, але, як і всі, вона мусила користуватися грішми. Вона ніколи не хотіла бути відмінною від інших, але разюче відрізнялася навіть від тих, хто сповідував відносно близькі погляди. Вона хотіла знайти людину, яка б зрозуміла, чому вона така, дійсно усвідомила її вчинки, її погляди. Але замість порозуміння наштовхувалася на сміх або отримувала стусани.
Люди завжди знищують те, чого не можуть зрозуміти. Невідоме здається небезпечним.
Тасіта не хотіла виходити на вулицю, не хотіла бачитися з друзями чи батьками. Після цього ставало гірше, бо й ті, й інші намагалися змінити її. Це принижувало.
– Свобода – це, коли ти живеш так, як хочеш, – колись сказала Тасіта. – Це не свобода вибору, тому що вибір буває хибним. Це свобода жити у своєму світі, такому, як ти бажаєш… У моєму світі мене розуміють. А в реальному – я в кайданах відчуження, недружніх поглядів і знущання. Так, я вмію побачити прекрасне там, де його не можуть побачити інші. Але й дурень може побачити гарну квітку, намисто чи небо, а от хто зможе помітити щось гарне ну… наприклад… у шпильці? У мене на одязі їх безліч. Я вважаю це гарним, естетичним. І не моя вина, що інші цього не бачать.
Вона весь час депресує. Усі близькі їй люди намагаються її переробити. Це боляче визнавати. Тася сама знає, що їй потрібно. Вона контролює своє тіло, своє життя. Та не може контролювати свою душу. І ці дикунські погляди, ці правила та настанови тільки підбурюють її стати собою. Такою, яку ніхто ніколи не зрозуміє. Такою, яка стане «створінням з іншої планети». І це закінчиться її цілковитою самотністю.
– Так. Я скажу їм правду. І нехай після цього мене зненавидять. Нехай зневажатимуть і тікатимуть від мене. Зате я знатиму, що насправді відбулося. І нічого поганого в тому, що я відчуваю, немає, адже саме це мене робить такою, якою я є.
Правда, тут вона не зовсім відверта з собою. Утрачаючи когось із друзів, вона переживає, замикається в собі. Відсторонюється. І саме через це більшість її полотен залишаються незавершеними й навіть не розпочатими.
9.01
– І