– Не знаю, – сива бабуся старанно сотала довгу нитку покрученими кострубатими пальцями. – Мабуть, занадто войовничими були, от і почали один з одним змагатися. Вважали себе розумнішими й сильнішими за богів, через те й були покарані.
– А ти колись чаклуна бачила?
– Ні.
– А ось люди кажуть, ніби…
– Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародіїв утекла.
Диводан зліз із печі, перевернув пусте дерев’яне цеберко й сів на нього. Спер лікті на коліна, підборіддя – на долоні, тільки бірюзові очі вогниками світилися.
– Кажуть вона красунею була? – не могла вгамуватися сестра.
– Ще й якою! Ні до неї, ні після неї такої не бачили. Висока, струнка, вправна… як Диводан зранку.
– Хіба тільки зранку? Я й увечері прудкий! – хлопчик аж підскочив, а дівчата засміялися.
– Я пожартувала, – старенька усміхнулась куточками зморшкуватих губ. – А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постійно тріпотіло – чи то од вітру, чи то від її нестримності. І мінливі, іскристі зелені очі. Дзвінкі очі.
– Голос дзвінкий?
– Ні, очі.
– Хіба таке буває?
– Буває… Якось пасла вона отару овець за пагорбом, біля великого струмка. Там і зустріла чаклуна. Навесні це сталося. Мабуть, він причарував її, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечінь, ніби там щось бачила. І весь час поривалася втекти до чаклунів. Розуміла, що потрапити до них гірше, ніж до диких степовиків, але нічого зробити з собою не могла. І посеред літа таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тільки п’ятнадцять виповнилося, і не було хлопця, щоб про неї не мріяв.
– І не злякалася! – Диводан підскочив аж під стелю. Відерце, на якому він був умостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту форму – щоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь і сам не грюкнувся на чисто виметену земляну підлогу. Це знову насмішило дівчат, і він зухвало вигукнув:
– А хлопці кажуть: у степовиків чаклуна бачили!
– Нумо, розкажи.
Диводан сів на лавку, підібгав під себе ноги:
– Люди з Заріччя їздили до степовиків міняти товар. Там знову колотнеча – Стратомир зі своїми замок на сході в облогу взяв, а з ними – чаклун! Він той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбів без ліку набрав і хоче підкорити собі всіх степовиків.
– Погано… – стара відклала прядиво.
– Чому?
– Ми спокійно живемо, бо степовики між собою не миряться – де їм нас чіпати. А якщо об’єднаються… А які ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?
– Золото ж, мабуть. А то й срібло! – знову підскочив Диводан.
– Срібло тільки в чаклунів буває, – не згодилася старша сестра.
Хлопчик повернувся до неї:
– Хочу його побачити.
– А