З-за невисокого горбка донеслося пронизливе виття. Дівча не стрепенулося, не стривожилось, тільки глипнуло очима позад себе, однак не помітило зграю хижих вовків, що назирці йшли за нею.
Один із них майже наздогнав маленьку безпомічну жертву. Озирнувшись, вона побачила зовсім поруч жовті очі, здоровенні гострі ікла, зволожені слиною. Ухопилася задерев’янілими від холоду пальцями за амулет, що висів на шиї, і тихо зойкнула.
Вовчисько відразу відсахнувся, протяжно завив, глипнув очима й сів на задні лапи. Невдовзі докупи зібралась уся зграя, хижаки оточили дівчинку півколом.
Вона стояла перед ними й оглядала їх по черзі, потому підійшла до широкогрудого вожака й без будь-якого страху скуйовдила йому вовну на голові. Вовк засопів і ще більше висолопив червоного язика.
Дівчинка зітхнула, обернулася й потупцювала темним шляхом далі. Звірі неспішно пішли слідом, але поводились дивно: то підходили майже впритул, то зникали за пагорбами й рикали звіддаля. Нарешті зникли зовсім.
А пара маленьких ніжок невтомно дріботіла задубілою стежкою, яку вдосвіта вже не потрібно було шукати: на тлі сріблястої від інею трави її було видно як на долоні.
Раптом дівчинка зупинилася, повела очима: відчула знайомий запах каменю. Прискорила ходу. І коли з-за обрію несміливо визирнула ранкова зоря, розганяючи синювату холодну темряву, вона вже стояла перед мурами величезного замку, грізні вежі якого здіймалися майже до неба, а їхні гострі зубці зухвало упиралися в хмари. Глибокі чорні бійниці навіювали жах.
Раптом заскреготали грубезні залізні ланцюги, опустився важкий дерев’яний міст, і на нього зійшла ставна рудоволоса жінка в чорній оксамитовій сукні.
– Віландо! – вигукнула здивовано. – Ти сама, дитинко? А де ж мама? Як ти тут опинилася?
Маленька Віланда зазирнула в зелені очі, оглянула разки діамантів, що звисали з пояса й гойдалися на стегнах, обома ручками зняла з шиї ланцюжок і здійняла його над головою. Бурштинова кулька кілька разів хитнулась й опустилася в простягнуту назустріч долоню, відтак, як тільки її торкнулися перші ранкові промені, спалахнула золотим полум’ям і запалила розкішне хвилясте волосся рудої жінки.
Бурштин у її руці розм’як, потік воском по долоні, потому закипів і випарувався, тільки довгі пальці з матовими нігтями потяглися за янтарною хмариночкою, що поступово зникала у вишині.
– Промінь Тровіка! У моїх руках… – прошепотіла жінка, ледь рухаючи губами, і звернулась до дівчинки: – А де твоя мама, Віландо?
– Мами ма, – мала безпорадно розвела рученята, піднявши блискучі чорні очі.
– А де Коріель?
– Ма… – маля зітнуло плечики і знову розвело рученята.
Руда красуня якийсь час у задумі дивилась, як перші промені золотили верхівку найбільшої вежі. Сонце ще не зійшло, воно тільки почало виринати з-за обрію.
Жінка