– О, Боже… я ненавиджу таке лайно.
Тим не менше, Бетані тісніше присунулася до Браяна і боязко спостерігала, як Нік Гопвел впорається зі сковзанкою. Нік стрибнув, одночасно високо задравши ноги, як людина, що робить вправу «сіт-дроп» на батуті. Приземлившись на дупу, він поїхав донизу. Виконано це було зграбно; підніжжя сковзанки ледь поворухнулося. Стукнувши об бетон ногами в довгих шкарпетках, він випростався, крутнувся і зробив жартівливий поклон зі зчепленими за спиною руками.
– Легко, як дурному з гори збігти! – гукнув він. – Наступний клієнт!
– Це ви, міс, – мовив Браян. – Вас же звуть Бетані?
– Так, – відповіла дівчина нервово. – Не думаю, що зможу це зробити. Я у всіх трьох семестрах завалила фізкультуру, і зрештою мені натомість дозволили знову здавати домашню економіку.[124]
– У вас добре вийде, – заспокоїв її Браян. Йому подумалося, що люди користуються сковзанкою без зайвих умовлянь і з куди більшим ентузіазмом, коли бачать якусь очевидну загрозу – діру у фюзеляжі або пломені з двигуна лівого борту.
– Туфлі зняли?
Туфлі – насправді то були старі рожеві кросівки – Бетані зняла, проте все одно вона намагалася відступити від дверей і яскраво-помаранчевої сковзанки за ними.
– Можливо, якби я могла трохи випити перед цим…
– Містер Гопвел тримає сковзанку, і з вами все буде гаразд, – умовляв Браян, починаючи вже хвилюватися, що доведеться її зіштовхувати. Йому цього не хотілося, але якщо вона зараз не стрибне, він так і зробить. Не можна їм дозволяти переходити у хвіст черги, сподіваючись що до них повернеться хоробрість; це велике табу, коли йдеться про евакуаційну сковзанку. Тільки-но так зробиш, їм усім захочеться у хвіст черги.
– Нумо, Бетані, – раптом промовив Алберт. Він дістав футляр зі своєю скрипкою з горішнього багажника і тримав його під пахвою. – Мене ця штука до смерті лякає, але якщо ти спустишся, я теж зможу.
Вона глянула на нього, зачудована:
– Чому?
Обличчя в Алберта геть почервоніло.
– Бо ти дівчина, – пояснив він просто. – Розумію, я сексист, отакий пацюк, але кажу, як є.
Бетані затрималася на ньому поглядом, потім розсміялася і повернулася до сковзанки. Браян уже вирішив її підштовхнути, якщо вона знову озирнеться чи відступить, але Бетані зважилася.
– Боже, як би мені хотілося трохи курнути, – промовила вона і стрибнула.
Вона бачила, яким манером стрибнув на дупу Нік, тож знала, що робити, але в останню мить втратила дух і знову спробувала підібрати під себе ноги. В результаті її занесло на край пружної поверхні сковзанки. Браян уже було вирішив, що зараз її викине за край, але Бетані сама побачила небезпеку й зуміла відкотитися назад. Вона гунула вниз схилом, лежачи на правому боці, з рукою за головою, з блузкою, задраною ледь не до потилиці. Потім її вловив Нік і вона зійшла на землю.
– Ох, Боже мій, – видихнула Бетані. – Наче знов у дитинство