Власник помешкання назвав його квартирою-трамваєм, бо кожна кімната вела до іншої, як вагончики в трамваї. У самому кінці розміщувалася крихітна батьківська спальня, вікно якої виходило на тильний бік іншої будівлі; перед нею були кімната, яку я ділила з хлопцями й Мейсі, кухня й невеликий передпокій, з якого два вікна виходили на людну вулицю.
Містер Камінські смикнув за шнурок, що звисав з підбитої штампованим металом стелі, й загорілася лампочка, заливаючи тьмяним світлом грубий дерев’яний стіл, маленьку поржавілу раковину з холодною водою й газову плиту. В коридорі, за дверима нашої квартири, була вбиральня, яку ми ділили з сусідами – бездітною парою німців, як сказав нам власник, на прізвище Шацман. «Вони не галасують й очікують того самого від вас», – мовив він, спохмурнівши, коли мої брати, невгамовні й непосидючі, стали граючись штовхати один одного.
Попри несхвалення власника, задушливу спеку, тьмяні кімнати та какофонію дивних звуків, таких незвичних моєму вухові мешканки села, я відчула ще одну хвилю надії. Оглянувши наші чотири кімнати, я вирішила, що ми почали спочатку, залишивши позаду безліч труднощів життя в Кінварі: сирість, що пробирала до кісток, убогу перехняблену хатину, пияцтво нашого батька – я це вже згадувала? – що дамокловим мечем висіло над навіть найменшими заробітками. Тут батькові пообіцяли роботу. Тут можна було вмикати світло, смикаючи за шнурівку, а воду – крутнувши ручку крана. Просто за дверима, в сухому коридорі, були туалет і ванна. Хай який скромний, та це шанс на новий початок.
Я не знаю, як сильно на мої спогади впливає мій вік тепер і як сильно він вплинув тоді, – мені було сім, коли ми покинули Кінвару й дев’ять тієї ночі, коли Мейсі безперестанку плакала, тієї ночі, що, навіть більше за від’їзд з Ірландії, назавжди змінила перебіг мого життя. Минуло вісімдесят два роки, а звук її плачу й досі мені вчувається. Якби ж я звернула більше уваги на те, чому вона плакала, замість просто намагатися її заспокоїти. Якби ж я звернула більше уваги.
Я так боялася, що наші життя знову розваляться на частини, що мені хотілося забути те, чого найбільше боялася: неминулу любов батька до випивки, яку не змінив переїзд до іншої країни; мамин поганий настрій та напади люті; безперестанні сварки між ними. Мені хотілося, щоб усе було добре. Я притуляла Мейсі до грудей і шепотіла їй на вухо: «…та солодший за них голос твій, моя панночко», намагаючись її заспокоїти. Коли вона нарешті змовкла, я відчула лише полегшення, не розуміючи, що Мейсі, як канарка в шахті, попереджала нас про небезпеку, але було вже запізно.
Нью-Йорк, 1929 рік
Через три дні після пожежі містер Шацман пробуджує мене зі сну, щоб сказати, що вони з місіс Шацман знайшли гідегальне рішення (так, він каже «ідеальне», з німецьким акцентом; я тоді, за секунду, дізналася про жахливу