Сирітський потяг. Крістіна Бейкер Клайн

хоче взяти Карміна.

      Той зиркає на жінку й ховає обличчя на моїй шиї.

      – Він сором’язливий, – говорю я їй.

      – Привіт, хлопчику. Як тебе звати?

      Він відмовляється підводити голову. Я його гойдаю.

      Жінка обертається до чоловіка й каже м’яко:

      – Очі можна вилікувати, як думаєш?

      – Не знаю. Напевно.

      Інші жінка й чоловік спостерігають за нами. Вона дебела, насуплена, вбрана у засмальцьований фартух, а в нього на кістлявій голові тоненькі пасма волосся.

      – Як тобі оця? – каже чоловік, показуючи на мене пальцем.

      – Не подобається мені її вигляд, – відповідає жінка, скривившись.

      – Ви їй на вигляд теж не подобаєтеся, – шпигає Голландчик, і ми всі здивовано на нього озираємося.

      Хлопець між нами відступає назад.

      – Що ти сказав? – Чоловік підходить і стає перед Голландчиком.

      – Вашій дружині не обов’язково таке говорити, – голос у Голландчика тихий, але мені чути кожне слово.

      – А ти не втручайся. – Чоловік піднімає Голландчикове підборіддя вказівним пальцем. – Моя дружина може казати про вас, сиріт, усе, що їй, у біса, хочеться.

      Лунає шурхіт, мелькає чорний плащ, і, наче змія із заростів, з’являється місіс Скетчерд.

      – Що тут сталося? – Її голос тихий і рішучий.

      – Оцей хлопець огризнувся на мого чоловіка, – скаржиться жінка.

      Місіс Скетчерд дивиться спочатку на Голландчика, а тоді на подружжя.

      – Ганс… енергійний, – мовить вона. – Він не завжди думає, перш ніж щось сказати. Перепрошую, не знаю вашого імені…

      – Барні Маккалум. А це моя дружина, Ева.