Сирітський потяг. Крістіна Бейкер Клайн

там як, а загалом Моллі усвідомлює, що живе досить непогано: має власну кімнату в чистенькому домі, працевлаштованих і тверезих опікунів, непогану школу, уважного хлопця. Від неї не очікують доглядати за купою дітей, як в одному місці, де вона мешкала, або прибирати після п’ятнадцяти неохайних котів, як в іншому. За останні дев’ять років вона жила в десятку названих сімей, у деяких не більш ніж тиждень. Її били кухонною лопаткою, давали ляпаса, примушували спати на неопалюваному балконі взимку, один із опікунів навчив її робити самокрутку, її оббріхували перед соціальним працівником. У шістнадцять Моллі тайкома зробила собі тату, його набив її двадцятитрирічний друг із бангорської сім’ї, «татуювальник-практикант», як він себе назвав, який тільки починав і зробив це задурно – чи ж, ну… ніби. Вона все одно не надто цінувала свою цноту.

      Виделкою Моллі розминає котлету на тарілці, сподіваючись, що та зникне в небуття. Вона прожовує й усміхається Діні.

      – Смачно. Дякую.

      Діна стискає губи й нахиляє голову, явно намагаючись визначити, чи похвала Моллі щира. Ну, Діно, думає Моллі, вона і щира, і ні. Спасибі, що взяла мене до себе й годуєш. Але коли ти думаєш, що можеш придушити мої переконання, примусити мене їсти м’ясо, тоді як я сказала, що його не їм, очікуєш, що я не буду байдужа до твоєї зболілої спини, коли не виявляєш ані найменшого інтересу до мого життя, то навіть не мрій про це. Я гратиму в твою довбану гру. Але не за твоїми правилами.

      Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

      Першою швидко піднімається на третій поверх Террі, Вівіан іде за нею повільніше, а Моллі замикає процесію. Будинок великий і повний протягів – аж надто великий, думає Моллі, як на літню жінку, що живе сама. У ньому чотирнадцять кімнат, більшість яких у зимові місяці закриті. Доки Террі показує шлях на горище, Моллі дізнається, що Вівіан зі своїм чоловіком володіли й керували універмагом у Міннесоті, а коли продали його двадцять років тому, домовилися про морську подорож на східне узбережжя, щоб відзначити свій вихід на пенсію. Вони побачили цей будинок, маєток колишнього корабельного капітана, з гавані, і, підкорившись імпульсові, придбали його. Це визначило їхнє майбутнє: вони спакували речі й переїхали до штату Мен. По смерті Джима вісім років тому Вівіан жила тут сама.

      На майданчику вгорі сходів Террі, віддихуючись, упирається рукою в бік й озирається навкруги.

      – Пфе! Звідки почати, Віві?

      Вівіан доходить до останньої сходинки, тримаючись за поручень. Вона знову вбрана в кашеміровий светр, цього разу сірий, і має на шиї срібний ланцюжок із дивним маленьким дармовисом.

      – Ну, погляньмо.

      Роззираючись навкруги, Моллі бачить, що третій поверх будинку складається з житлового простору – двох спалень під похилим дахом і старомодної вбиральні з ванною на декоративних ніжках – та власне горища, великого й відкритого, в якому підлога з грубих мостин де-не-де вкрита шматками витертого лінолеуму. Між балками видніються вкриті утеплювачем бруси.